Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

— Ой, клас! Які люди! Такі друзі потрібні, щоб і ворогів не треба було. Але чому саме ти?

— Через мою родину…

— А хто у нас родичі?

— Залавські…

— Родина юристів? — уточнив він.

Я кивнула.

— Тобто ти спадкоємиця? Нормально чувак влаштувався! Тут, звісно, всі питання відпадають.

— Я відмовилася! Тим більше, батько мене перший приб’є, коли дізнається, у що я вляпалася.

— Ну, батя твій мужик серйозний…

— Ти його знаєш?!

— Та якось довелося зустрітись. Мужик — вогонь! Але залишмо поки що його. Що було далі?

— Я повернулася в будинок, Лізи за столом уже не було. Я пішла спати, а коли прокинулась — знайшла лише записку. — Я простягнула йому листок.

Андрій швидко пробігся по ньому очима і кивнув.

— Тільки я сіла снідати, як ввалився переляканий Сергій. Почав верещати, що таки поліз у квартиру Олега, але сейф уже був порожній, а сам Олег — з діркою в грудях. Ну, він втік звідти і подзвонив Лізі. А вона його сюди відправила — радитися зі мною!

Андрій з цікавістю підняв брову.

— Ну так, бо хто, як не колишня дружина, може дати мудру пораду щодо приховування трупів!

— Ми через це й посварилися. А потім у мене все потемніло перед очима. Прокинулася вже на підлозі. Вся в крові.

Андрій присвиснув.

— Ну що, мала, або хтось дуже старається підставити тебе, або в тебе з’явилося цікаве нічне хобі… Що робити плануєш?

Я нервово проковтнула. Ой, щось мені не подобається цей сценарій.

— Я не знаю… — зашморгала я носом. — Поліцію треба викликати.

— Ага, і відразу ж у в’язницю потрапиш! — єхидно пирхнув Андрій. — Уяви собі заголовки новин: «Схиблена ревнивиця ліквідувала колишнього молотком прямо в будинку коханки». Красиво, а? Всі факти проти тебе: ти тут була, відбитки твої на знарядді вбивства… Схоже, хтось дуже хотів зробити тобі підставу століття!

— Це абсурд! — я нервово озирнулася, ніби з шафи міг вискочити якийсь суддя й одразу винести вирок. — Це не могла бути Ліза!

— А чому ні? — Андрій театрально підняв брову. — Вона ображена, засмучена, може, вирішила одним махом позбутися обох.

— Ти її бачив? У неї півтора метра росту і сорок п’ять кіло ваги. Як би вона справилася з Сергієм?!

— Ну, припустимо, вона могла накачати його снодійним. До речі, схоже, саме так і тебе вирубила. Кажеш, чай пила?

Я кивнула.

— Почекай тут, подивлюсь.

Він вийшов із кімнати, а я тим часом нервово терла долоні. Засохла кров натягувала шкіру, і від цього ставало ще гидкіше.

Андрій повернувся швидко — із самовдоволеною усмішкою, ніби щойно виграв у лотерею.

— Що там?

— А там — порожньо. Ні чаю, ні чашок, ні чайника. Хтось ретельно попрацював, щоб зачистити сліди. А якщо в крові нічого не знайдуть, твої слова так і залишаться милим виправданням для протоколу.

— Це Ліза… не могла… — прошепотіла я, покачавши головою.

— Ну, ходімо перевіримо. Кажеш, вона на кладовище пішла?

— Так, але…

— Тоді рушаймо.

Я рішуче підхопилася, але Андрій тут же зупинив мене.

— В такому вигляді?

Я опустила очі й жахнулася. Вся передня частина мого одягу виглядала так, ніби я недавно працювала м’ясником.

— У що переодягнутись є?

— Так… он мої речі…

— Стій тут.

Андрій вийшов, а коли повернувся — тримав відро з водою.

— Мий руки.

Я опустила їх у воду, змиваючи запечену кров, а потім, вже не звертаючи уваги на його присутність, переодяглася в чисте.

Щоб вийти з будинку, треба було пройти через кухню, де лежав… він. Мій колишній чоловік. Від думки про це в животі заворушився клубок паніки.

— Справишся, дівчинко? — м’яко спитав Андрій.

— Не знаю…

— Заплющ очі.

Я не встигла усвідомити, що він задумав, як він підхопив мене на руки.

— Тримайся.

Я міцно вчепилася за його плечі. Він швидко виніс мене на вулицю і поставив на землю.

— Все нормально?

Я кивнула.

Ми рушили до кладовища. Воно було маленьке, при церкві.

— Стривай! — раптом спинилася я. — Я ж не знаю, як звали її бабусю. Як ми знайдемо могилу?

— Вона була сестрою сусіда. Я знаю.

Ми звернули до потрібного ряду, і там… нікого. Ні Лізи, ні навіть слідів її перебування.

— Що і треба було довести, — зітхнув Андрій. — Вона тебе підставила.

— Я… не можу в це повірити…

Я опустилася на лавку.

— Що ж тепер?

— Ну, є кілька варіантів…

Я перевела на нього повний надії погляд.

— Можемо тихенько закопати його в лісі…

— ЩО?!  Це ж мій чоловік… колишній, звісно, але ж… Я не можу просто так…

— Жартую! — Андрій підняв руки, але в очах блиснув неприхований азарт. —  Ну, тоді набирай копів. Але це вже без мене. Не виходить у нас з ними дружба.

— Думаєш, варто ще й батькові подзвонити?

— Ще й як! Ти перша в списку підозрюваних, дитинко.

Я мовчки кивнула.

— Ладно, ходімо до мене, там дзвони. А я тим часом з’їжджу в місто, спробую дізнатися, що там з Олегом.

— Ти знаєш, де він живе?

— Ой, та в нашому містечку таких “ділків” раз-два та й усе. Я прекрасно знаю, хто це. 

Ми дійшли до будинку Андрія. Він влаштував мене за столом під яблунею, ніби стару тітоньку, яка збирається лущити горох і обговорювати плітки. Сам же пішов до батька, який саме порався на задньому дворі. Вони перешіптувалися, періодично зиркаючи на мене, і за хвилину вже стояли поруч.

— Єво, ти як? — запитав дядько Петро, схвильовано хитаючи головою.

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Все ще не можу прийти до тями.

— Андрію, давай так, — нахмурився дядько Петро. — Я сам подзвоню в поліцію і скажу, що ми з Євою знайшли його разом. А вона з самого ранку була зі мною. Хтось хоче її підставити, а ми йому трохи поламаємо гру.

— Ні, що ви! — я аж підскочила. — Не треба ще й вам двом у це влізати! Я спробую сама розібратися!