Леонід Олександрович Сапожніков - Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

території викликав у «органів» серйозні підозри. А тут ще здача в полон («Чому не застрілився?!») і — найстрашніше — ігри з окупантами. Слідству легко було кваліфікувати ці матчі як співробітництво з ворогом.

Але на десятий день після визволення Києва, 16 листопада 1943 року, газета «Известия» написала, що київських динамівців — «цих юнаків, в яких бачили молодість і силу Радянської країни» — німці розстріляли. «У Києві розповідають, що відомий усій країні воротар України Трусевич перед смертю піднявся назустріч німецьким кулям і вигукнув: „Червоний спорт переможе! Хай живе Сталін!“». Ну як же тоді без цього...

Про футбол з німцями московська газета не згадала. Але наступного дня цю прогалину заповнила «Київська правда»:

«Футболісти з’явилися на матч, як на бойове випробування. Вони вирішили: якщо не вдається поки що розбити німців на полі бою, ми поб’ємо їх на футбольному полі. З цією думкою вийшли на матч наші спортсмени... Це був більше, ніж матч, це був бій між самозакоханими, пихатими насильниками і полоненими, але не скореними радянськими людьми. Динамівці вщент розбили відбірну німецьку команду: Десятки тисяч людей були свідками ганьби німців і торжества наших спортсменів... Цей матч став останнім у житті динамівців. Їх одразу заарештували, а 24 лютого 1943 року на очах усього табору під час чергового масового розстрілу вбили й уславлених футболістів»...

Прагнення автора видати бажане за дійсне було таке велике, що маленький стадіон «Зеніт» умістив десятки тисяч глядачів. Втім, ця публікація — рідкісний випадок, коли міф доречний і навіть необхідний. Не було б його, не уникнути б хлопцям таборів, цього разу радянських.

Склалася парадоксальна ситуація в дусі Кафки: міф про «матч смерті» було офіційно узаконено, але його герої залишалися підозрюваними й отримували повістки на чергові допити. Цей абсурд тривав понад двадцять років. Тільки у вересні 1964-го чотирьох загиблих (Миколу Трусевича, Олексія Клименка, Івана Кузьменка та Миколу Коротких) нагородили медаллю «За відвагу», а ще шістьох учасників «матчу смерті» — медаллю «За бойові заслуги». Півзахисник Михайло Путистін, який отримав свого часу від болільників шанобливе прізвисько Тигр, відмовився після всього від нагороди.

Нові «сенсації»

Історія з «матчем смерті» добре показує, як створюються міфи: хтось бреше во спасіння, хтось задля вигоди, а хтось просто дає волю фантазії. При цьому фактів ніхто не бере до уваги, але вони — вперта річ.

Кажуть, «Старт» грав у червоних футболках, тому що це колір радянського прапора. Макар Гончаренко у 1990-ті роки, коли за правду вже не карали, спростував цю вигадку: «Грали в тих, які змогли дістати. Інших не було». До речі, фантазерам слід було б знати, що прапор гітлерівської Німеччини теж був червоний, тільки мав посередині біле коло з чорною свастикою.

Твердять також, що перед початком гри німецькі футболісти кричали «Хайль Гітлер!» і від наших вимагалося те ж саме, але вони гордо мовчали. Насправді німці вигукували «хайль» без усякого Гітлера: саме по собі це слово в їхній мові є привітанням. Гравці «Старту» це знали й відповідали суперникам цілком адекватно: «Фізкультпривіт!»

Ставлять під сумнів дату знімка, на якому гравці «Старту» і «Флакельфа» позують мало не обійнявшись: мовляв, його зроблено не після «матчу смерті», а перед першою грою. Якщо навіть це так, то все одно очевидно: атмосфера була спортивною у кращому розумінні слова. Але Володимир Балакін, віддаючи згодом цю фотографію своєму братові Миколі, шанованому футбольному арбітру, сказав, що її зроблено 9 серпня після фінального свистка. Багатьом чомусь важко уявити, що німецькі спортсмени могли, всупереч нацистській пропаганді, зберегти олімпійські поняття. До речі, німецькі та угорські футболісти просили гестапо звільнити динамівців. На жаль, не допомогло.

Міф не витримує жодної критики, але поповнюється новими «сенсаційними» відкриттями. Киянин С., що назвав себе футбольним уболівальником із 72-річним стажем, зробив їх одразу кілька. 2009 року він заявив в інтерв’ю популярній газеті, що київські динамівці пройшли підготовку в спецшколах НКВС і були залишені в Києві як розвідники (мабуть, розвідникам спочатку необхідно потрапити у ворожий полон. — Авт.). 18 серпня їх, виявляється, не забрали до гестапо, а оселили в підвалі, нормально годували й таємно возили тренуватися на закритий стадіон, сповістивши, що вони мають зіграти ще й зі збірною «Люфтваффе»! Цей матч, за словами С., відбувся 6 вересня на тому ж не названому закритому стадіоні. На трибунах були тільки льотчики, що прийшли вболівати за своїх, і персонал Сирецького концтабору. І ось тут німецькі футболісти поводились, як у кіно, тобто надзвичайно брутально, а суддя не звертав на це уваги. Проте наші все ж перемогли з рахунком 5:3, і саме цей засекречений, невідомий киянам матч був справжнім «матчем смерті»...

Ця наївна спроба врятувати міф була б навіть зворушливою, але С. перестарався. Він повідав далі газеті, що наші хлопці, спілкуючись під час тренувань з футболістами люфтваффе, дізналися від них... про плани німців щодо взяття Сталінграда! Ця інформація, передана радяньскому командуванню, відіграла важливу роль у сталінградській перемозі.

Не здивуюся, якщо на основі цієї фантастичної розповіді з’явиться ще один фільм про «матч смерті»...

Міф має небезпечну властивість перетворюватися на свою протилежність. Коли брехня, набувши критичної маси, стає очевидною, закономірно настає розчарування в його героях. І ось уже чутно голоси, що Трусевич нібито мав в окупованому Києві власну їдальню, а інші теж жили як у бога за пазухою. Кажуть і таке: «Мій дід воював за батьківщину й загинув, а оті парубки добре влаштувалися: замість бігати під кулями ганяли м’яча».

Не згоден! Цих хлопців разом із сотнями тисяч інших червоноармійців командування покинуло в оточенні напризволяще: рятуйся хто як може! Знаю це від свого батька, який теж був у «київському котлі» й дивом звідти вийшов. Що мали робити хлопці? Застрілитися, як хотілося б товаришу Сталіну? Такий подарунок йому вони не зробили.

Супергероями ці хлопці не були. Але боягузами й хитрими пристосованцями — теж. Багато хто на їхньому місці програв би німцям хоч раз і не громив би «Рух» дощенту, щоб «не дратувати гусей».

Навряд чи вони вважали своїм завданням довести радянську вищість. Та об’єктивно їхня гра була не просто грою: вона дарувала надію, що наш народ не зломлений. Саме в цьому заслуга команди «Старт» — не вигадана, а реальна.

Нагорода для ката

Першу повість про «матч смерті» написав киянин Олександр Борщагівський. 1946 року її надрукувала в десяти номерах українська комсомольска газета «Сталінське плем’я». Ця повість лягла в основу фільму «Третій тайм» (1963) і витримала багато видань у різних країнах, зокрема в