Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   — Альо, мля, руки вверх! — сказав йому невисокий чоловік з обрізом, напрямленим на нього. Довелося послухатись його команди. — Так-так, хто у нас тут, — дістав він документи з його куртки. — Родіон, значить, ха! Ну і попав ти, Родя, мля!

   — Хабар давай сюда, чуєш? — відізвався інший. — Бо зара, цейво, пристрелимо нахрін!

   — Тихо ти! Ну Вован, хто так грабує? Ай, ще вчити і вчити тебе. Дивись, як треба, — після цих слів він вдарив хлопця прикладом та почав обшукувати. — Чув, нема в нього нічого! Автомат тільки, навіть магазинів запасних нема. Та у тих зомбованих на вулиці цінного більше, ха! Добре, мочимо його і валимо, тут долговців база поряд, зара припруться як завжди. До Юпітера підемо, там зараз наші.

   — Почекайте! Не треба мене вбивати! У мене немає при собі нічого, я все сховав. Ви до заводу йдете, так? Чудово. Це якраз біля нього! Я вам покажу, не вбивайте тільки.

   — І з чого нам вірити тобі, сталкерюга? Може ти здрапати захочеш?

   — Самі подумайте, я не втечу нікуди, у вас зброя. Я вам хабар — ви мені життя, — не було у Родіона жодної нички, всі його слова зараз були брехнею. Насправді він розумів, що брешучи цим бандюкам, він просто відтягує час своєї гибелі. Вони то точно свідків лишати не будуть. 

   Бандити погодилися та швидко пішли з цементного заводу. Десь здалеку до нього наближалися ліхтарі. Схоже, долговці. Кликати на допомогу Родіон не став, лише дивлячись назад, де слабо майоріло світло ліхтарів його знайомих. 

   — Мене цей, Васьок звати. Це Вован. Ми під Арканом ходимо, це пахан наш. Скоро познайомишся з ним, — Родіон не на жарт здивувався.

   — Я гадав, що ви мене відпустите, як я хабар вам дам, — бандюки лише посміялись.

   — Нє, малий. Ти балакати, бачу, вмієш. Зомбака сам завалив. Думаю, продати тебе можна комусь. А там вже вирішать, що робити з тобою. Покупці у нас, звичайно, не такі добрі, як ми оце, — вони ще раз посміялись. — Будеш потім жаліти, що не хлопнули ми тебе, — Родя важко сковтнув слюну. До нього доходили слухи про різних торговців зони, та не таких, що в барах чи на базах якихось. Інші. Що торгують людьми, або органами. Казали, що у них навіть таємні збори проходять, що це найвища каста в Зоні. Та правда це чи чутки — невідомо. 

   Вони були вже на підході до величезного заводу Юпітер, за величністю якого не було видно навіть хмар. Васьок розповів, як вдало наколов Родіона з благаннями про поміч, та про те, що зомбовані не входили в їх плани, та вони впоралися і Аркан має їм щедро за це заплатити. 

   — То шо, мля, де там твій хабар лежить. Чи ти нас надув? — обличчя бандита іскрилося від злості, хлопець не зміг видати нічого окрім мовчання. Не втримавшись Васьок, нахиливши юнака вниз, заїхав йому коліном в голову, від чого він гучно впав на землю. Ще удари, цього разу важкими черевиками з обох сторін. Він встиг лише прикрити голову руками та скрутитися. Лишалося терпіти потужні удари в спину та нирки. Деякі, все ж, діставалися його голови. Коли Родіон перестав захищатись, вони припинили та, схопивши його під пахи, кудись понесли. Від міцних ударів він перестав на мить бачити. Все в його очах розпливалося. Закриваючи та відкриваючи їх, він щоразу опинявся в іншому місці. Вони зупинилися під якимось мостом, де палало вогнище, стояли якісь ящики. З старого автомобіля, який між людьми називали буханкою, вийшов високий чоловік. Та Родіон нічого не бачив. Лише темний силует, без обличчя...Невже Темний Сталкер прийшов по його душу? 

   Хлопець прийшов в себе після сильного ляпаса. Перед ним стояв чоловік у плаші болотного кольору, він мав козлячу борідку та був трохи східньо-азійської зовнішності. Він старанно оглянув хлопця, перевіривши зуби, вуста, вуха, та махнув рукою. До його скроні приставили дуло пістолета. 
   — " Невже це все? Отак просто? У Зони було стільки нагод, аби мене вбити, і вона вирішує зробити це так? Нехай."

   Пролунали вистріли. Бандити почали ховатися. Родіона пустили, не в силах триматися навіть на колінах, він впав на холодну, мокру землю. Бандюки падали один за одним. Буханка завелася та вони кудись поїхали. А він так і лишився лежати, повільно заплющуючи очі. Хтось його підійняв, перевірив пульс та кудись поніс. Періодично він прокидався та бачив під собою лише землю та чиїсь чоботи, схоже, того хто його ніс та деяких, що йшли позаду нього. Прокинувшись наступного разу, картина не змінилася. Цього разу він помітив їх зелені камуфляжні штани. І знову впав в сон. 

   Було темно. Він самотньо сидів біля догораючого невеличкого багаття, з якого тонким струменем вгору підіймався прозорий дим. Сидів він на колоді дерева. Озирнувшись навколо, десь здалеку він помітив знайомий силует. Це був Славко. З його сторони повіяло холодом. Протерши очі, він побачив ще двох бандитів, що приставивши дуло автомата до його спини, кудись вели хлопця. Ще далі стояв їх лідер, Аркан, що отримав якийсь кейс та, штовхнувши, передав їм Славка. Родіон не зміг стояти. Швидким бігом він нагнав бандитів та схопив товариша за плече. Та обернувши його до себе, застиг. Обличчя його було зомбоване, все в подряпинах та з потворними білими очима. Родіон прокинувся від того, що чиїсь сильні руки трусили його плечі.

   — Прокинувся, — посміхаючись сказав лисий голубоокий чолов'яга. — Живий, значить. Ти кричав уві сні. Погані сни? Розумію, братан. У нас давно від цього профілактика є. Спробуєш, як захочеш. 

   — Хто ви? Де бандити? — Родя підвівся, та встати не зміг. Чоловік допоміг йому сісти, на його руці він помітив знайому нашивку, на якій гордо красувався зеленогривий вовк та український прапор. Знизу жовтими буквами на темній стрічці було написано "Воля". 

   — Я Карлик, зі мною ще двоє моїх друзів, Дімон та Цвях, — він нахилився до вуха хлопця. — З другим обережніше. Він наш командир. Може здатися звичайним чуваком, але краще його з себе не виводити.

   — Зрозумів. А де моя рація? — він схопився за кишеню. Його пробрав страх. Більше не від того, що його, певне, вже шукають. А від того, що волівці можуть почути там когось з Долгу, і тоді йому, скоріше за все, не поздоровиться.