Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   Лице Бороди поблідніло, коли він побачив живого та здорового мисливця. Як? Це питання хвилюватиме його ще довго. Та зараз він лише захоплювався цим юнаком, що зробив величезну послугу всьому Затону. На прохання нерозголошувати його ім'я він віднісся з розумінням. Він дав йому товстий конверт, котрий той одразу сховав, та пляшку найдорожчої горілки, котру вони погодились розпити сьогодні ввечері, після зміни торговця, що вони успішно потім зробили. Зранку його збудив шум рації. Вампір щось кричав, та після такої кількості алкоголю він не міг розібрати ані слова. Явно той був не в гуморі. Згодом зайшов і Бодя Павук, повідомивши, що пора повертатися на Янов. Всю дорогу він провів у мовчанні та з пляшкою води. Богдан все зрозумів та не став набридати своїми історіями. А на Янові...Там він вже отримував чортів від Вампіра.

   — Дурню, ти якого взагалі погодився на таке? Жити набридло так? То давай, йди може проти армії монолітовців, га? Чи може лігво кровососів знайти тобі? Борода теж молодець, алкоголік довбаний, хай його срачка замучає. Щоб більше такого не повторювалось, зрозумів? Усе обговорювати зі мною. Чи ти хочеш щоб мене Сивий прибив? О, пом'яни диявола... — в кімнату медика, що в цей час робив огляд Родіона, увірвався не менш знервований дядько Андрій, що теж взявся відчитувати молодого.

   — Як би там не було, — зітхнув він, розуміючи, що його слова Роді в одне вухо увійдуть, а через інше вилетять, заспокоївся. — Це подвиг, хлопче. І не аби який. Та ти у нас, схоже, приклад з Діда береш, не хочеш розголошувати. Воно і добре. Я Славка теж змусив мовчати після останньої місії.

   — А що було? — запитав Ромео. — Теж химеру вбив?

   — Ні. Там інша справа...Монолітовці в наші околиці увірвалися. Накрили табір наших біля заводу. І дідько знає, де ці фанатики зараз...Славко обом життя врятував, першу поміч там, прев'язав та разом з іншими на базу принесли. Та щось дивне з ними коїться. Інший дар мови втратив, а лейтенант наш, Художник, взагалі з глузду з'їхав. Про якогось Темного Сталкера бубонів. Та малював його в блокноті своєму. Ось, поглянь, — полковник протягнув хлопцю жовтуватий папірець, де він побачив нашкрябаний олівцем малюнок якоїсь постаті без обличчя. Плащ робив його схожим на якусь потвору або привида. По тілу пробіглися мурашки, не тільки у нього. Невже це якийсь монолітовець? Родя ще не зустрічав їх, та по опису він зовсім відрізнявся від інших. Хто ж це? 

   Був вже глибокий вечір та Родіону все не спалось. Змінивши вже безліч позицій для сну, відбивши подушку вже кілька раз, йому набридло намагатися. Погода була жахливою, чути було навіть у підвалі, зі стелі якого гучними краплями падала вода. Він продовжував лежати, та вже з відкритими очима. Славко вже солодко бачив сни. Інколи Родя заздрив тим, хто може заснутися ось так, без жодних думок та проблем. Та які зараз у нього думки? Він сам не розумів. Їх було безліч, потужним торнадо вони кружняли в його голові. Та що було його причиною? Міцно стиснувши очі, він почав бачити невідомий темний силует. Темний Сталкер тягнув свою окутану пітьмою руку до його обличчя. Він різко розплющив очі та підскочив з койки. Нікого, окрім них двох тут не було. Та і дійсно, як хтось зможе непомітно прокрастися на базу? Вартові били б тривогу через кожного потенційно небезпечного незнайомця. Такі тут були правила, що лишилися ще з часів війни з Волею. Хоч зараз і було мирно, та що їх, що долговська розвідка постійно кружляли близько таборів, спостерігали, а при найменшому контакті тікали, аби не спровокувати нового конфлікту. 

   Була вже глибока ніч. Грім гучно бив своїми небесними молотами десь ззовні. Важкі краплі дощу притискали до землі все живе. Нарешті заснувши, Родіону знову довелось прокинутися. Шум рації витягнув його з глибоких вод сну. Невже щось сталося? Та чому зверху так тихо? Якби так, то хтось би вже прокинувся та вирушив на допомогу. З такими думками він продовжив свій сон, доки не прокинулась совість. А якщо він в біді? І йому вдалося зв'язатися тільки з ним? Знаючи, що ці думки не дадуть йому жодного відпочинку, Родя схопив рацію та натиснув кнопку. "Поможи...Поможи..." говорив якийсь тихий та хриплий голос. Дізнавшись, що бідолага знаходиться не так далеко, на покинутому цементному заводі, він швидко одягнувся, схопив автомат та вибіг на вулицю, де лляло як з відра. Накинувши каптур, він оглянувся. Варти не було. Схоже, робили обхід. Він швидко побіг до потрібного місця. Десь здалеку чулося собаче виття, на мить його зупинило відчуття, що хтось йде за ним, та різко обернувшись, він нікого не побачив. Лише темрява, котру він розвіяв своїм налобним ліхтариком. На підході до цементного заводу він сповільнився та оглянув напівзруйновану, пограбовано споруду. Іржава та похила вишка одразу приглянулася йому через її висоту. Будівля виглядала лячно, вітер гуляв її пустими коридорами та кімнатами, дощ стікав з дірявого даху. Відігнавши свої думки, він дістав рацію та намагався зв'язатися з тим чоловіком, що просив допомоги. Та через поміхи не було чути ані слова, якщо він взагалі хоч щось говорив. Сховавши рацію, він почав кликати його. Спочатку тихо, потім голосніше. Схоже, він був всередині. Прямуючи до сходинок, хлопець зрозумів, що тут хтось є. І не один, а кілька душ зараз крокували десь навколо заводу. 

   Довелося згадати один урок від Агента. Якщо помітили — сховай свою присутність. Вони знатимуть, що ти тут, та де саме? Родіон вимкнув ліхтарик та забіг всередину, сівши під вікном, він почав вслуховуватись. Невже монолітовці? Та як вони змогли дійти сюди? Їх кроки були повільними, здавалося, інколи вони не підіймали ніг. Мутанти? Його серце билося сильніше з кожною секундою, приглушуючи навіть дощ. За вікном почулися стогони схожі на людські. Звуки, повні болю, ніби вони хотіли кричати, та не могли. Хтось пройшов під вікном. Кроки наблизилися до входу в будинок. Один увійшов всередину. Родіон вирішив підійнятися вище сходами, та його помітили. Не замислюючись, ворог відкрив вогонь. Хлопець зняв АКМ з плеча та почав чекати, доки атакуючий дійде до сходів, цілючись вниз. Побачивши лише силует, Родя зробив кілька вистрілів і той впав замертво. Вистріли почулися і ззовні. Невже підмога? Та це мало його хвилювало. Тільки що він вбив когось, хто хоч і загрожував його життю, та мутантом не був. Підійшовши до трупа він увімкнув ліхтарик. Обличчя його виражало жах. Лице ворога було спотворене: білі зіниці, бліда шкіра з якоюсь синьою плямою на щелепі. Ще гірше було те, що на ньому була форма Долгу. Обшукавши тіло, він знайшов документи, на яких він ледве розгледів напис "рядовий Рябченко". Та він не знав такого. Можливо, це був солдат з іншої бази, та виглядав він так, ніби з могили виліз. Почувши кроки за спиною, він схопив автомать. Та не встиг він обернутись, як його зброю вибили з рук .