Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

таким могутнім струмом, що вона внесла тривалі нові елементи до побуту та колективної свідомости найширших народніх мас (принаймні на більшості українських земель), стала невід’ємним складником української народньої індивідуальности. Очевидно, багато боків життя колишньої “козацької нації” (напр., державницька політика великих гетьманів) далеко переростали духовні горизонти селянина 19 ст. (Це, до речі, причина, чому т. зв. народницька історіографія 19 ст. щодо козаччини підходила з критерієм народніх уявлень і пересудів, нездібна була віддати справедливість таким діячам, як Хмельницький, — не говорячи навіть про Виговського, Мазепу, Орлика; але ж бо справжня історична “козацька нація” була чимось іншим, ніж народня пам’ять про козаччину в 19 ст.) Та все ж пам’ять про козаччину жила в народі. Коли ж з народу знову почала виростати нація, ці елементи козацької традиції теж починають активізуватися, виходити на денне світло, набирати політичного вістря, одним словом, скріпляти нововідроджену націю. Це сталося в 1917 р., коли в Україні раптом знову віджив з великою силою “козацький дух”. Свої й чужі спостережники стверджують стихійне відродження козацьких традицій в Україні революційних літ.

3. Деякі, хоч відносно дрібні та слабкі, елементи тяглости зберігаються від однієї до однієї епохи української історії прямо. Це український відповідник тієї національної традиції, як вона існує та як її розуміють у західньоєвропейських країнах, тільки що там ця форма традиції головна й основна, тоді як у нас вона наявна лиш у рудиментарній формі. Це ті боярсько-шляхетські кола, що пристали до козаччини, зв’язуючи стару Русь (що її вони були спадкоємцями) з Україною Хмельниччини. Це саме можна сказати про ролю православної церкви, що теж була носієм традицій Київської Руси; але церковні кола, як знаємо, свою солідарність з революційною козаччиною визнавали дуже умовно, а з другої половини 17 ст. церква бачить свій інтерес в найтіснішому союзі з династією Романових... Подібну ролю в добу визвольних змагань 1917–1921 рр. виконували ті сини старої шляхетсько-дворянської верстви (нащадки й носії політичних традицій колишньої козацької старшини), що взяли активну участь в українському національному русі. Маємо на думці не тільки Липинського й його середовище “хліборобів демократів”, а й усіх, що діяли з аналогічних спонук, не належачи до групи Липинського в вужчому значенні елементу слова. Вплив цього був, очевидно, найсильніший у Гетьманщині 1918 р., але він позначився також в історії УНР.

Участь традиціоналістичного чинника була вельми цінна однаково при будові козацької держави, як і в нашому державному будівництві новітньої доби. Але в одному й другому випадкові традиціоналістичний чинник був надто слабкий, кількісно й якісно (якщо говорити не про вартість окремих одиниць, а про колективну потенцію певного суспільного середовища), щоб відіграти більше, ніж допоміжну ролю. Про це свідчить, м. ін., унутрішня слабкість, “неорганічність” Гетьманату 1918 р.: у принципі це була спроба прямо нав’язати до політичних традицій козацької нації 17 і 18 ст.; але за цим не стояла реальна сила українського традиціоналізму, тільки проминлива міжнародна кон’юнктура. В цьому велика різниця між Україною й такою Мадярщиною чи Польщею, де представники історичної провідної верстви були ще в 20 ст. здібні до співвирішальної й справді провідної функції.

4. Постійність геополітичної ситуації теж є поважним елементом тяглости. Козацька Україна мала справу з проблемою степової загрози (ставлення до татарсько-турецького світу); в дещо зміненому виді це було те саме центральне життєве питання, що з ним віч-на-віч стояла вже княжа Русь Закордонно-політична проблематика України в 1917–1921 рр. визначалася боротьбою на два фронти: проти Росії й Польщі рівночасно; ту ж двофронтову боротьбу зустрічаємо вже за Руїни 17 ст. Змагання до опанування берегів Чорного моря зустрічаємо в Київській Русі, в Галицько-Володимирській державі, Великому Князівстві Литовському, Гетьманщині та новітній УНР. Це зв’язує між собою окремі епохи формування української нації.

5. Всі названі вище елементи історичної тяглости в розвиткові української “неісторичної нації” мають те спільне, що це елементи реальної традиції (без уваги на те, чи носій цієї традиції етнічна маса, чи недобитки старих національних провідних верств, чи, нарешті, геополітична ситуація). Від цього мусимо відрізняти підміну (“ерзац”) традиції, хоч ця підміна часто набуває великого практичного значення. З’ясуємо це насамперед на прикладах: модерна литовська нація культивує пам’ять могутности середньовічної Литви; зокрема великою пошаною оточене ім’я Витовта; хтось дотепно сказав, що в модерній Литві все “імени Витовта Великого”: від Ковенського університету починаючи й єдиним судном литовської морської фльоти кінчаючи. Отож не підлягає ніякому сумніву, що цей культ Витовта “штучний”. Нема безпосередньої тяглости традицій між середньовічною й модерною Литвою; це два окремі національні суб’єкти. Але модерний литовський національний рух, прагнучи мати якесь історичне опертя, відгрівав у книжках описи славної доби Витовта. Шляхом школи, різноманітної патріотичної пропаганди і т. д. це ввійшло в народню свідомість. Таким чином, сучасний литовець почуває себе нащадком Витовтової доби, хоча ще два-три покоління назад ця ідея була литовському народові зовсім чужа. Інший приклад: рекатолизація Чехії після 30-літньої війни була майже тотальна; відприски гуситизму збереглися за кордоном (секта моравських братів у Німеччині й Америці), але в самій Чехії ця традиція завмерла. Незважаючи на це, в ЧСР нашої доби бачимо могутній ренесанс гуситських традицій. Слово “традиції” тут треба б узяти в лапки. Бо в цьому випадкові теж нема справжнього “передавання” певного духового добра від 15 ст. аж до сучасности. Процес був інший: будителі чеської нації, від Паляцького до Масарика, щойно наново створили цю псевдотрадицію. Але по кількох десятиліттях дослідної і пропагандивної роботи ідея знову защепилася, з книжок і наукових кабінетів увійшла в свідомість мас нарівні з реальними традиціями.

Зовсім подібні явища бачимо також у новітній українській історії. Тільки два приклади: тоді коли в нашому народі (на Наддніпрянщині) традиція козаччини (хоч у дуже спримітивізованому виді) була, безсумнівно, жива, традиція старої Руси давно пригасла; можна сказати, що тільки в висліді епохальної праці Грушевського й його школи українство почуло себе знову зв’язаним із своїми староруськими предками. Діяльність мазепинської еміграції була зовсім призабута, невідома навіть фаховим науковим колам. Щойно в висліді нових дослідів в міжвоєнну добу ми поширили нашу історичну перспективу й на цей відтинок життя колишньої козацької нації. Сучасній українській політичній еміграції діяльність Орлика та його товаришів, із зрозумілих причин, особливо дорога й близька.

Зробімо підсумки: наша нація неісторична, але (на подобу інших націй в цьому ж становищі, напр., чехів) вона змагає до того, щоб зреконструювати (в ретроспекції) перервану тяглість історичної традиції, вживаючи до цього почасти відламків реально зацілілих традицій, а почасти користуючися підмінами.

* * *

Повернімось до питання,