Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

що стояло на початку виводів: коли постала українська нація? Наша відповідь виглядає так: в давніших віках українська (чи пак “руська”, або “козако-українська”) нація поставала вже двічі. Але новітня українська нація народилася щойно в 1917 р. Очевидно, зародки можна констатувати вже на кілька десятків років раніше, а від 1905 український рух набирав щораз більшого розмаху. (В Галичині, завдяки сприятливим обставинам, процес націотворення був більше посунений. Різний характер визвольних змагань в Наддніпрянській Україні та в Галичині полягає в тому, що в Галичині ми в 1918 вже були нацією, а на Наддніпрянщині в 1917 ще не вийшли зі стадії етнографічної маси.) Переворот стався продовж кількох коротких років. Це суттєвий результат визвольних змагань: держави не вдалося закріпити, але Україна вийшла з революції як політична нація. Це факт, що з ним мусіли рахуватися навіть окупанти. Формально це знайшло вислів у тому, що большевики признали існування української нації (в противагу старій царській Росії) і створили т. зв. УРСР. Незважаючи на дуже тяжкі, часто просто трагічні умови, Україна як нація за останнє тридцятиліття, безперечно, закріпилася. З другого боку, затяжний характер большевицького режиму ставить нас перед новими загрозливими перспективами (фізичне винищення, феномен “кравченківщини” і т. д.). Але це виходить поза рамки цих завваг.

* * *

Ставання й завмирання української нації — це наукова проблема, що насовує багато питань, які здебільшого мало вияснені в історіографії й соціології. Не можемо тут входити в деталі, але назвімо хоч кілька з цих питань:

1. Як пояснити двократну асиміляцію наших історичних провідних верств у чужих національних колективах? Демагогія про “зраду панів” не дає задовільної відповіди...

2. Як пояснити протилежний феномен: двократне відродження нації, що її світ уже вважав на остаточно померлу? Як відомо, польська й російська опінія в різні епохи була щиро переконана, що Україна (“руські землі Речіпосполитої”, “Малоросія”) остаточно асимільована, політично й культурно, Польщею чи Росією. В чому таємнича сила українського Фенікса, що відроджується з попелу?

3. Який був справжній національний характер Київської Руси? Як відомо, російська наука й широка громадська опінія трактує, немов річ зовсім самозрозумілу, Київську Русь як першу фазу російської історії; слідом за росіянами цю тезу приймає безкритично й західній світ, і нам ще довго доведеться проти цих закорінених поглядів (чи пересудів) боротися. Дякуючи праці Грушевського, ми навчилися бачити в Київській Русі первоначальний період нашої національної історії. Але ми не надто упрощуємо собі питання? Українські автори не дають відповіді на питання, чи і якою мірою росіяни теж є спадкоємцями Київської Руси. Загалом відомо, що Московське царство в багатьох засадничих рисах (головно політичного й соціяльного устрою, а також і культурної атмосфери) кардинально різнилося від Київської Руси. Але, з другого боку, деякі староруські риси краще збереглися на Московщині, ніж в Україні. На політичному полі це буде, напр., тяг-лість династичної традиції, ваги якої в цих віках не вільно недооцінювати. А на культурному полі ми не можемо заперечити, що на далекій Півночі збереглися до наших часів у народній пам’яті фрагменти київського епосу, тоді як в Україні це давно забулося. І староруську літературу ми знаємо майже виключно із списків, що збереглися в московських монастирях... Отже, чи не буде вірніше сказати так: держава Володимира й Ярослава не була ані “українська”, ані “російська” (московська) в модерному розумінні; це була спільна східньоєвропейська держава доби патримоніяльної монархії{25}, себто коли ще не існувала національна диференціяція, як держава Карла Великого не була ані “німецька”, ані “французька” (хоч етнічні різниці між германцями й романцями давно існували, як на Сході існували вони між усякими слов’янськими і фінськими племенами). Якщо прийняти повищі міркування як правильні, тоді, слідом за С. Томашівським, мусимо сказати, що українство, щоправда, корениться в Київській Русі, але що перша суто українська держава це було Галицько-Волинське королівство.

4. Пригадуємо гарячі дискусії, що їх викликала була свого часу голосна теза М. Кордуби{26}, що згідно з нею українська нація, буцімто, постала в Литовській Державі. В такій загальниковій формі цієї тези прийняти не можемо, бо формування української нації почалося раніше і тривало й пізніше. Але одне вірно підхоплене в теорії Кордуби: литовська доба має вирішальне значення для національної диференціяції між Україною (й Білоруссю) та Московщиною-Росією. Україна перебувала тоді під впливом Заходу, Московщина підо впливом татарського Сходу. Ці окцидентальні елементи, з одного боку, й орієнтальні елементи, з другого боку, тривало ввійшли в єство обох націй.

5. Ще слово з приводу характеристики, що її дехто дає козацькій нації доби Хмельницького й його наслідків. Згідно з тезою вище цитованого історика М. С., козацька держава не була державою становою, але всенародньою в модерному розумінні, “вільно клясовою”, що в ній усі громадяни були “братами” з рівними правами та засадничо рівними життєвими шансами; таким чином, як каже наш автор, Україна навіть випередила Французьку революцію й була чи не першою новітньою демократичною нацією в Європі! З цими твердженнями ніяк не можемо погодитися. Їх заперечує вся історична наука, яка одностайно стверджує становий характер козацької держави (див. хоч би недавно перевидану працю Окіншевича{27} про політичне право козацької України). При тодішньому укладові економічних взаємин, при ступневі розвитку громадських ідей не лиш в Україні, а й у всій Європі козацька держава не могла будуватися на іншій базі, як станового устрою. Помилка д-ра М. С. полягає ось у чому він змішує становий лад взагалі з тією його конкретною формою, що існувала у шляхетській польській республіці; тому він уважає знищення польського шляхетського устрою за ліквідацію станової системи як такої. Але це непорозуміння. Становий лад існував у всій Європі, але в різних країнах він набирав різних форм. (Подібно сьогодні в усіх західніх країнах маємо т. зв. “капіталізм”, але капіталізм північноамериканській різний від французького, швайцарський від аргентинського і т. д.) В багатьох державах, незважаючи на існування станового ладу, селянин був особисто вільний (у Швеції селянський стан був навіть репрезентований у сеймах), шляхетські прерогативи були обмежені короною, міський патриціят відіграв співвирішальну, а навіть провідну ролю (напр., у станових городських республіках Італії, Швайцарії та Нідерляндії). Козацька революція, що зруйнувала в Україні польський шляхетський устрій, поставила на місце не зовсім неможливу в той час модерну демократію, а іншу, нову і своєрідну форму станового ладу. “Військо Запорозьке”, себто козацький стан, був так само провідний в Україні, як шляхетство в Польщі. Але з різних причин увесь уклад міжстанових взаємин був в Україні інший