Адам Пшехшта - Демони Ленінграда

нічого не знайдемо, про це й мови не може бути. Частину документів намагалися вивезти, тепер там такий безлад, що ніхто не знає, де що знаходиться. Крім співробітників, -- додав він. – Проте більшість з них має хоч якесь поняття тільки про свої відділи. За весь архів відповідає такий собі професор Данкель.

-- За походженням німець, правильно? – вставив я швидко.

-- Так, в нього німецькі предки, щоправда, він член партії, але в теперішній ситуації потрібно зовсім небагато, щоб запідозрити когось в шпигунстві, отже він повинен прислухатися до наших… аргументів.

-- Чудова ідея, -- похвалив я. – З самого ранку зайдемо до професора. Але зараз, -- я широко позіхнув. – Пора спати. Це був важкий день.

З-за дверей почулися звуки гітари, за мить до них доволі гармонійно долучило тріо чоловічих та жіночого голосів – дівчисько явно побороло сором’язливість:

Как на Киевском вокзале

Меня блядью обозвали.

Ну какая же я блядь,

Если некому ебать.

-- Діти, -- пробурмотів я. – Діти.

*****

Хтось затикав мені ніс і рот, мені бракувало повітря. Я різко виринув зі стану несвідомості, відштовхуючи нападника. Біла, як полотно Вєра показувала на вікно, видаючи дивні, хриплі звуки. Я відчував кислий запах її страху, в ранковій напівтемряві бачив викривлене від жаху обличчя. З вулиці доносився тупіт важких військових чоботів. Біля воріт будинку крутилося кільканадцять осіб, тріщали під сокирами дошки. Досконалі. В цивільному одязі, але озброєні “пепеша” і пістолетами, без кожухів, шуб і шапок. Нечулі на мороз. Я блискавично прийшов до тями й не зважаючи на холод, що кусав мене за босі ноги, вибіг в коридор, на льоту вихопивши з-під подушки зброю.

-- Ко мне, ребята, ко мне, -- гаркнув я.

Дрозд і Котушев причаїлися за купою дров, Рюмін викрикував щось в телефон – я сподівався, він встигне викликати допомогу, розраховувати на сусідів не доводилося. Загупали кроки по сходах, з прошитих довгою чергою дверей посипалася тріски. Почувся тріск – двері до квартири розчинилися настіж. Я вилаявся від безсилля, пістолети не допоможуть проти такої переваги, тільки Котушев, який походив з Сибіру, припав до прикладу “мосіна”, ну, так – мисливець нікуди не ходить без своєї гвинтівки… В моїй голові пролетіли тисячі думок, незв’язаних між собою образів, я гарячково міркував: звідки цей напад? Який мій вчинок спровокував його? Хто нацькував на мене Досконалих? Розлючений арештом коханки Бєляєв? Дурня. Якби він мав щось спільного з канібалізмом, Бахалова відразу ж здала б його. Він звичайний злодій і опортуніст, нічого більше. Кутєпов? Обманув мене і вбив Бахалову, перш ніж я встиг її допитати – факт. Однак якби я вперся, що хочу поговорити з нею, він не зміг би стати мені на заваді -- ба! – навіть не посмів би. Якщо я загину, він буде першою особою, від якої Главком зажадає пояснень, а це не жарти, ой, ні… Ну і звідки сектанти знали мою адресу? Якби хтось слідкував за мною, я б з легкістю зауважив, зараз вулицями Ленінграда ходили тільки ті, хто мусив, в натовпі не заховаєшся. Кутєпов знав де я мешкаю, але крім нього… Надя! Я сказав їй свою адресу! Вона запропонувала завезти продуктові пайки тільки після того, як я натякнув, що Бахаловою цікавиться НКВД. І до того признався, що я не лейтенант, а майор. Якщо вона належала до Досконалих, їй було неважко зіставити факти… Надя, ти суко!

Раптово з’явилося бородате обличчя, в очах якого сяяв фанатизм, а через секунду зникло в кривавому місиві, сухо гавкнув “мосін”. Рюмін вихилився зі своєї кімнати і з широким замахом кинув гранату на сходи. Ми припали до підлоги, над головами засвистіли обламки.

-- Ко мне! – викрикнув я знову, стріляючи до сектантів, які кинулися в атаку.

Хтось відповів вогнем, на щастя схибив. Котушев, пригвинтивши багнет до карабіна, заблокував вузький прохід між купою дров і стіною, та майстерно бився, даючи мені час перезарядити зброю. Дрозд з Рюміним зникли в одній з кімнат, їх атакувало кілька нападників. Я встиг зарядити три патрони, і всі вистріляв у м’язистого здорованя, який схилився над порубаним сокирами Котушевим. Поруч лежали якісь трупи, хлопець не віддав життя даром. Побачивши, що наступні вороги перескакують імпровізовану барикаду, я втік до кімнати. Першого, який забіг за мною, я вдарив коліном в пах. Коли він зігнувся вдвоє, я лупнув його по шиї рукояткою пістолета. Закінчилися патрони? Ничего! – в мене в руках надалі був кілограм заліза. Наступного я тріснув “токарєвим” по плечу, але чомусь це не справило на ньому ніякого враження. Сталева ключиця чи що? Він штовхнув мене відкритою долонею, немов під час дружньої суперечки, але я відлетів до стіни, наче після зіткнення з вантажівкою. Я хотів встати, проте моє тіло ні з того, ні з сього, перетворилося у важкий, розтоплений метал, я безпорадно дивився, як до моєї шиї летить вістря сокири. Перш ніж мене досягнув поцілунок смерті, в раптовому, болісному спалаху світла я побачив, як Вєра кружляє зі сталевим лезом в руці, моє обличчя скропила тепла кров. Жахливий удар витіснив рештки повітря з моїх легенів і я провалився в темряву.

*****

Я прийшов до тями, чуючи підвищені голоси.

-- Потрібно негайно доповісти про ситуацію!

-- Давай почекаємо, може опритомніє.

Мої друзі – Мануїльський і Кутєпов… Я з зусиллям підняв, немов не свої повіки, якусь мить бачив тільки сіро-білу пляму, відчув, що хтось зволожує мені губи. Невпинно моргаючи, я прогнав з очей туман, який застилав мені зір. Поряд з лікарняним ліжком сидів Рюмін – блідий, з побитим обличчям, але на око живий-здоровий. Відносно здоровий. Звуки сварки добігали з коридору. Я спробував сісти, однак мене прошив такий потворний біль, що я відразу впав на подушки.

-- Лежи, -- буркнув Рюмін. – В тебе поламані ребра і струс мозку.

-- Що з хлопцями? – запитав я, насилу пропихаючи слова через засохле горло.

-- Дрозд отримав кулю в