Ізмайлова - Не чіпай то на свята, Ізмайлова

настоянку, самогонку, домашній лікер з абрикосових кісточок, якийсь смердючий шмурдяк, шампанське й слив’янку на коня. «Бляха, де я?» Голос совісті мовчав. Ага, здається, я таки в баби Гані, на великій хаті, як вона каже. Спробувала незграбно перевернутися на бік. З першої спроби не вийшло. Оскільки в горлі утворилася раптова пустеля Сахара, мені негайно треба було його промочити. Спираючись рукою за стіну, я вимацувала підлогу босими ногами в напрямку коридора з холодильником. Невеликий SNAIGE бурчав у темряві, але я брутально налягла на його дверці й, засліплена софітами його нутрощів, зморщилася. Полиці були переповнені всіма можливими мисками, баночками, полумисками, тарілями в три поверхи. «Живчик»! Моя рука потягнулася до чималої дволітрової пляшки із рум’яним, усміхненим яблучком. Передчуваючи прохолодний смак яблучного соку, я швидко відкрутила корочок і приклалася спраглими губами. Шо за… Рефлекс спрацював швидше за мене, а до заторможеного алкоголями мозку дійшло аж секундами пізніше: то не «Живчик», то ОЛІЯ! Як добре, що не хильнула і не ковтнула! Витерла губи долонею, відплювалася в тиші коридора. Трясця його туди з тими бабиними ресайклінгами! Ну пощо олію наливати в «Жив­чик» і ставити в холодильник?! Запихнула пляшку із «Живчиком» туди, звідки брала, і пробіглася очима полицями ще і ще. О! Слава усім святим, є вода! Заледве дістала з-під тарілок із холодцями пляшку «Моршинської», треба негайно змити той соняшниковий смак олії з нещасного, потерпілого рота.

Перехилила. Ковтнула. Заторможений алкоголями мозок різко увімкнувся: ГОРІЛКА!! Випари спирту вийшли ніздрями назовні. Я аж закашлялася, ще раз відплювалася й витерлася долонею. Горло пекло пекельними вогнями. Самогонка. А нехай воно вже туди з тими баби Ганіними застосуваннями тари! Чим холодильник забитий! Де в цій хаті є жива вода?!

Позаду скрипнула підлога. Я озирнулася й примружилася, вглядаючись у темряву. Тітка Мальва.

— Я хочу спалити її,— промовила вона несподівано.

«Бабу Ганю? Стару хату?» — пронеслося в моїй інтоксикованій алкоголем голові.

— Кого? — перепитала я, лупаючи очима. І миттю протверезіла.

— Та косу ж!

• • •

Ми палили тітчину косу надворі, у старому відрі, що скрипіло ручкою. Накидали туди трохи ­видертих сторінок із томика лєрмонтова, який ми знайшли в прихожій, біля груби. Стояли в піжамах, пухових куртках і якихось старих, роздопканих чунях, які знайшли в баби Гані на веранді. Лєрмонтов горів прекрасно, пекельним синім вогнем із полум’яними язиками. Тіні та бліки танцювали танго на наших із тіткою обличчях.

— Я як листа того прочитала, стало мені легше,— сказала стиха тітка Мальва.

Я мовчала. Бо знала, якщо отак посеред ночі, біля імпровізованого на подвір’ї вогню, літня жінка починає щось говорити про свою найбільшу драму й таємницю, треба мовчати. Мовчати й слухати.

— Ми мали утекти разом,— усміхнулася вона й продовжила: — Юнацький романтизм і максималізм. Думали, поїдемо кудись аж у Карпати й будемо там жити, я стану вчителькою, а він — столяром, бо там під боком завжди є смереки, а з них виходять добрі столи, і лави, і все, що в домі треба. Він мав прийти якраз на Маланку, коли село казилося в перевдяганнях і танцях, убраний у чудернацький костюм, як Борис нині був вбрався,— «пелехата ненза».

Ми стиха засміялися, згадуючи Бориса.

— Але він не прийшов… Я всі очі вигледіла, все чекала й чекала, аж до самого ранку. І наступного дня також. Повірити не могла, що він просто так, ні слова, ані пів слова, мене покинув. Серце моє рвалося навпіл. А потім ми з батьками мали їхати, але я так не хотіла! З багатьох причин. Думала, що помру на місці. Батько тоді суворо сказав, що дає мені 10 хвилин на збори і щоб я негайно вийшла до машини. Я тоді в хаті всі очі виплакала, аж до гикавки. Ну то взяла ножиці, стала в прихожій коло дзеркала, і відпильгучила свою косу аж при самій рипиці.

Я аж скривилася.

— Так, аж на таке наважилася,— побачила тітка мою міміку й зреагувала.— А потім косу віднесла на горище, сховала в дерев’яний ящик із-під баяна. І розхристана й обчикрижена так вийшла до батьків. Може, вхопила б тоді від матері рушником по спиняці, якби не треба було їхати й шофер не чекав. Так ми й поїхали. Я поїхала. А коса моя зосталася… Десь під кришкою того ящика, на горищі, зосталося й пошматоване моє серце… Потім, у вісімдесят третьому, я з чоловіком і сином була, а вже коли їхала сюди знову, через стільки років, сама, то не знала, чи живий ще Мирон, чи вже на тому світі. Але думала, якщо раптом живий, знайду його й просто в очі подивлюся. А не прийшлося. А лист той… мені аж дихати легше стало. Бо знаю тепер, що любив він мене й ніщо не було дарма. І хай навіть на такий короткий час, але я була його Квіткою…

— Мені так шкода,— стиха промовила я.

— Ні про що не шкодуй, Маріє,— промовила тітка.— Живи так, щоб ніколи й ні про що не шкодувати, як ото я. А тепер починаймо наш шабаш! Гори, моя коса, гори ясно. Щоб стала я нарешті вільна від минулого! Гори!

Тітка Мальва вкинула свою косу до вогню, і він стиха затріщав.

— Ну тепер можна й умерти-и-и-и-и-и! — радісно вигукнула тітка у нічне небо, аж сусідські собаки схарапудилися.

— Тільки, прошу вас, не просто зараз і не прямо тут, не біля старого відра зі згорілим лєрмонтовим,— звернулася до тітки Мальви я і додала: —Здає­ться, мені треба випити.

Тітка Мальва розсміялася.

— Води! — швидко додала я.— Бо олії й горілки я вже на сьогодні напилася.

Уже за мить з хати виткнулася голова заспаного Бориса.

— Чо ви орете на все село? А, ой, вибачте, тітко Мальво, я думав, то Цвіта з Манею буянять.

І Борис гучно позіхнув і собі випхався в одній піжамі на мороз.

Через хвилину з веранди почувся голос баби Гані:

— Всі люди, як люди, вночі сплять, а у нас якісь шури-мури в дворі!

Ми засміялися у відповідь.

Баба Ганя вийшла до гурту, вбрана в Боркин нензівський кожух, який він відкопав десь невідь-де, але бабі Гані зараз він личив точно краще.

— Що я проспала? Найцікавіше, звісно ж! — вигулькнула з веранди голова Цвіти.

— Вдягнися, бігом, ше не фатало, шоб дитина заслабла,— миттю зреагувала баба Ганя.

— А шо тут робиться? — визирнула з-за Цвіти голова заспаної мами. А тоді на сходи веранди ви­йшов заспаний тато.

— Судячи зі старого відра й запаху паленого, ці відьми щойно когось спалили! —