Джеймс Мейс - Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Ані П’ятакова, ані Раковського не можна звинувачувати в російському імперіалізмі чи навіть націоналізмі у звичайному сенсі цих понять. П’ятаков був послідовником Рози Люксембурґ, яка вважала геть усі прояви національних прагнень контрреволюційними, а Раковський не мав жодних сентиментів, які можна було б назвати імперіалістськими. Попри це, навіть якщо за своїми сентиментами вони не були російськими імперіалістами, їхня відмова визнати правомірність українських національних прагнень ставила їх у такі умови, у яких їхні політичні ролі практично нічим не відрізнялися від ролі російських імперіалістів. Мабуть, їх можна назвати «імперіалістами за замовчуванням», бо все, що вони робили, мало неприємний присмак ворожості до української національності загалом та українського селянства зокрема. Раковський публічно заявив, що визнання української мови офіційною мовою в Україні буде «реакційним» заходом, який піде на користь лише куркулям та націоналістській інтелігенції[149]. Українські політичні партії, включно з тими, що прийняли радянську політичну платформу та вітали вторгнення Червоної армії, було відсунуто від політичної участі в усіх подіях, що змусило їх відкрито протестувати[150]. Лише боротьбисти, українська група соціалістів, політикою якої було співпрацювати з більшовиками за всяку ціну, змогли функціонувати легально[151].

Сільськогосподарська політика совітського режиму дедалі більше відштовхувала селянство від совітської влади. Однією з перших постанов нового режиму було рішення про те, що господарства, у яких попередні землевласники здійснили значні покращення в господарюванні, не підлягали передачі в колективне користування селянам[152]. У березні 1919 року III з’їзд КП(б)У заявив, що основне завдання партії на селі — сприяти переходу від малого, індивідуального сільського господарства до «товариського» колективного[153]. Такі дії, по суті, були ляпасом українському селянству, яке спрагло хотіло землі й для якого не було значної відмінності в діях нової влади та політиці влади старої, оскільки часто-густо старі земельні поміщицькі володіння просто перейменовували на комуни. На місцевому рівні інколи занадто заповзяті більшовики силоміць примушували селян приєднуватися до сільськогосподарських комун[154]. Навіть після того, як керівництво змогло покласти край такій суїцидальній політичній поведінці своїх підлеглих, совітському ораторові достатньо було лишень згадати слово «комуна» перед селянською аудиторією, щоб наразитися на небезпеку негайного лінчування просто на місці[155].

Разом із тим, найбільш принизливим було ставлення до України як до харчового придатку Росії. На відміну від Росії, де «комбеды» (комітети бідних селян) існували паралельно з сільськими совітами та передусім мали свої економічні повноваження, українські комбіди діяли як незалежні органи за відсутності совітських сільських рад та «деякий час мали у своїх руках усю повноту влади»[156]. Ленін також надіслав до України свого найефективнішого реквізитора зерна Олександра Шліхтера з наказом відправити до Росії п’ятдесят мільйонів пудів (один пуд — це трохи більше ніж 16 2/3 кг). Натомість, як пізніше пригадував сам Шліхтер, вилучити можна було лише 8,5 мільйона пудів, і дві третини з них мали залишитися в Україні для того, щоб прогодувати міста та Червону армію. Що стосується труднощів із вилученням зерна в селян, то він писав: «Образно висловлюючись, можна сказати, що кожен пуд заготовленого зерна було забарвлено краплями крові робітників»[157]. Загони з вилучення зерна, комбіди, силою насаджували колективізацію сільського господарства, водночас Червона армія вимагала від сіл новобранців до своїх лав, що викликало ненависть українського селянства до радянського режиму. Кількість повстань на селі стабільно збільшувалася щомісяця[158].

Разом із тим на самому початку п’ятаковщину зустрічали з масовим ентузіазмом. Здавалося, що практично всі радо вітали нову совітську владу[159]. Зрештою, та система, яку Ленін тільки-но описав у своїй «Державі та революції», була докорінно демократичною, майже анархічною. Ця його праця не лише санкціонувала федералізм, вона навіть передбачала структури, які запобігали б надсиланню чиновників із центру та насадженню їхньої волі місцевим органам влади[160]. Такі позиції, вочевидь, приваблювали тих, хто сподівався на українське самовизначення в межах радянської держави, а такі сподівання поділяли мільйони людей[161]. Однак політична поведінка Леніна не дає нам жодних свідчень на користь того, що він бодай колись серйозно сприймав ті положення, які сам і проголосив. Коли якась урядова структура ухвалювала рішення, яке суперечило його позиції, він просто переконував себе, що це — справа рук «контрреволюції», та вживав проти неї відповідних суворих заходів. Він також не відчував ніколи жодної суперечності між власними словом і ділом, коли наказував місцевим органам влади, що робити, або відправляв своїх людей перевірити, чи його накази виконано. Справді, багато в чому самé виживання його уряду залежало від таких дій. Також правда, що в Росії «совіти» таки існували як урядові органи, хоч би якими обмеженими ставали згодом їхні повноваження. У п’ятаковській Україні обрані совіти мали замінити собою революційні комітети — ревкоми — лише після того, як у країні остаточно наведуть лад[162]. Цього так і не сталося — за винятком кількох великих міст та передмість. Напередодні Всеукраїнського з’їзду рад у березні 1919 року було створено деталізовані інструкції, у яких визначено норми представництва та кількість делегатів від різних совітів[163]. Проте коли з’їзд уже зібрався, більшість його делегатів мали мандати від ревкомів, прямо призначених партійними органами, оскільки совітів, котрі змогли б обрати та надіслати своїх делегатів, бракувало[164].

Друга більшовицька окупація України налаштувала проти себе селянство та втратила всі шанси на modus vivendi з українськими політичними групами (за винятком боротьбистів), тож, мабуть, була приречена на короткотривалість. На селі закріпитися вона не змогла, бо мала там украй хиткі позиції, а її військове виживання цілком залежало від доброї волі місцевих збройних сил. У травні колись «просовітський» військовий отаман Григор’єв повстав проти більшовиків та закликав народ взятися за вила чи будь-що під рукою та «вбивати горбоносих комісарів», які намагалися силоміць загнати селян до комун та відібрати їхнє зерно, щоб наповнити «годівниці Московії». Більшовики без зусиль придушили повстання Григор’єва. Отаман відправив свої загони одночасно в усіх напрямках, тому більшовики змогли зупинити їх, просто блокуючи основні шляхи. Самого Григор’єва застрілили в таборі іншого повстанського отамана — Нестора Махна. Але внаслідок повстання Григор’єва на фронті запанував безлад, і цим скористалася армія Денікіна, що розпочала свій наступ на Москву[165].

П’ятаковщина швидко добігла свого кінця. У серпні більшовики евакуювалися з Києва. Совітський уряд України опинився в Чернігові в оточенні білих і 2 жовтня оголосив про свій саморозпуск. КП(б)У повідомила про свою ліквідацію та спрямувала своїх членів до РКП. Деякий час