Світлана Литвиненко - Приховані гріхи, Світлана Литвиненко

Розділ 7

  Емілія вийшла до коридору і відразу почула як на підвищеному тоні Каміла Романівна вичитувала свою доньку в її кімнаті:

-Вже десята ранку, а ти ще не привела себе до ладу. Подивися на себе, на кого ти схожа. Волосся розтріпане…

-Мамо…

-Не перебивай коли я говорю,- продовжувала лютувати Каміла Романівна,- невже так…

  Емілії стало шкода дівчинки й вона швидко зайшла до спальні Софійки з надією припинити цю сварку:

-Доброго ранку,- Ема натягнула посмішку на обличчі кинувши погляд на дівчинку, яка стояла і плакала,- Каміло Романівно, дозвольте я про все подбаю.

-Подбайте,- зухвало відповіла жінка,- віднині, я хочу бачити свою доньку завжди доглянутою.

-Я обіцяю вам, що так і буде.

-Гаразд, тоді починайте виконувати свої обов’язки,- і Каміла Романівна вийшла з кімнати так більше і не подивилася у бік своєї дитини.

  Емілія підійшла до Софійки обійняла її та заспокоїла:

-Зараз ми умиємося, зав’яжемо хвостики…

-Я сама, бо мама говорить, що я вже доросла і тому все повинна робити сама,- заперечила їй Софійка.

-Добре, тоді я тільки прослідкую,- усміхнулася у відповідь Ема.

  А сама про себе подумала, як Каміла Романівна може бути такою незадоволеною стосовно своєї доньки. Аби у неї, Еми, була донька, то вона не проявляла б такої холодності й не скидала свої обов’язки на когось іншого, а сама б турбувалася. Та когось засуджувати немала права. Не її це справи розмірковувати над тим хто як до кого відноситься у чужій сім’ї. Емілія відігнала від себе ці думки. Збадьорилася і зайнялася своєю підопічною.

-Після обіду, послухаю, як ти вмієш читати, бо через три дні вже перше вересня,- звернулася Емілія до Софійки,- канікули добігають кінця. Хочеш до школи?

-Не знаю,- знизила плечима дівчинка,- не люблю я школу. Хочу покататися на велосипеді.

  Емілія не стала заперечувати і після сніданку вони вийшли на задній двір. Емілія сіла на терасі у плетене садове крісло, а Софійка почала кататися на велосипеді по стежках які були викладені  червоною плиткою.

-Софійка, тобі не холодно?- запитала Ема коли дівчинка під’їхала до неї.- Може винести тобі кофточку? Одягнеш?

-Одягну,- кивнула головою Софійка.

-Тоді продовжуй кататися, а я швидко за кофтиною збігаю. Добре?

-Ага.

-Тільки обережно…

  Емілія піднялася до кімнати дівчинки та взяла із шафи одежину. Коли вже спускалася сходами, то знову почула як на когось підвищила голос Каміла Романівна. Емілія призупинилася. Вона зовсім не хотіла підслуховувати чужі розмови, це було не в її правилах, але цікавість брала верх.

-Я тобі більше ні копійки не дам,- гнівно вигукнула Каміла Романівна.

-Ця компанія належала нашим батькам, тому я теж маю право на свою долю,- відповів чийсь жіночий голос.

-Я викупила у тебе твою частку. Чи ти забула? Вже давно з тобою розрахувалася,- Каміла Романівна ніяк не могла заспокоїтися,- так що я тобі зараз любо сестро нічого не винна. А те що ти не зуміла розпорядитися отриманими грошима, то це вже не моя проблема. Отож, не варто більше кожного тижня приходити до мене додому і просити гроші. Дотепер я тобі ніколи не відмовляла, але досить, більше нічого тобі не дам. Твій чоловік непогано заробляє працюючи помічником у мого Ігоря. Ну, якщо вам його заробітку не вистачає, то й ти йди працювати. Я до речі, теж працюю. Запам’ятай, у мене тут не благодійна організація і гроші із неба не падають. Ми їх заробляємо.

-Невже тобі шкода для сестри…

-Мені шкода, що у тебе немає совісті. А твоє нахабство почало переходити всі межі,- ще сильніше вигукнула Каміла Романівна.

-Ну, якщо так, то ти мені більше не сестра.

  Жінка, сестра Каміли Романівни вибігла з кабінету та щосили грюкнула дверима. Опинившись у вітальні вона перевила дух не помічаючи Емілію на сходах.

-Ти ще пошкодуєш сестричко… дуже пошкодуєш…

  Емілія притаїлася, зовсім не хотіла, щоб її помітили. А сестри схожі, Ема звернула увагу на зовнішній вигляд жінки. Обидві блондинки, гарні собою. Але, мабуть Каміла Романівна все ж таки старша сестра вирішила про себе. Нарешті жінка заспокоїлася і покинула будинок і Емілія швидким кроком вийшла на подвір’я радіючи, що її ніхто не помітив і не звинуватив у тому що вона підслуховує чужі розмови. Софійка продовжувала кататися на велосипеді, а Ема знову присіла на терасі розмірковуючи над членами родини на яку тепер працювала.

  У кожній сім’ї свої проблеми. Одні не знають де гроші заробити, а інші думають як вигідніше ними розпорядитися. Ема не хотіла в думках засуджувати Камілу Романівну, називати її жадібною, скупою чи неправою щодо своєї сестри не знаючи їхньої ситуації. Хто із сестер правий, а хто ні не їй судити. Та вона і не намагається це робити. Але все-таки висновки про свою хазяйку Ема зробила. Вродлива, заможна, має чоловіка, дитину. Чи не про це мріє кожна жінка. Ну тоді, Каміла Романівна все це мала і повинна виглядати щасливою, задоволеною і просто жити та насолоджуватися. А вона виглядає навпаки незадоволеною та на всіх кричить і все їй не так. Але щойно бачить свого чоловіка стає ніби іншою людиною. Така вся мила, добра… і без сумніву дуже ревнива. Ну звісно, що ревнива якщо турбується про те, щоб на них працювали тільки брюнетки, бо блондинка може привернути увагу Ігоря. Емілія злегка посміхнулася. Це ж треба такого.

-Я вже накаталася,- Софійка зупинилася біля тераси,- хочу прогулятися берегом річки.

-Хіба, що зовсім трішечки, бо скоро обід, а потім будемо читати,- Емілія підвелася з садового крісла.

-Гаразд,- тяжко видихнула дівчинка,- почитаємо.

-Молодець, пішли пройдемося,- Емілія взяла дівчинку за руку,- мені й самій цікаво пройтися та подивитися. Ти в казковому місці живеш, така красива природа навкруги.

-А я б хотіла жити у місті, там веселіше, а тут самотньо,- якось серйозно відповіла на те Софійка.

-Ось школа розпочнеться, не буде коли сумувати. А хочеш квітів нарвемо і ти подаруєш їх своїй мамі?- Емілія хотіла підняти настрій Софійці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍