Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

сміливиця. Так, у мужності їй не відмовиш. Але зараз, на жаль, не вона їй потрібна. Обережність, а не хоробрість, voilà ce qu’il nous faut![45]

Назавтра настала неділя. Ми сиділи на передній терасі готелю, і було вже десь о пів на дванадцяту, коли Пуаро раптом звівся на ноги.

– Ходімо, друже мій. Спробуємо поставити невеличкий експеримент. Я впевнився, що мсьє Лазарус та мадам Райс вирушили на автомобільну прогулянку, а мадемуазель Баклі поїхала разом із ними. Тож зникли будь-які перешкоди.

– На шляху до чого?

– Зараз побачите.

Ми спустилися східцями й, перетнувши нешироку смужку трави, вийшли до моря, звідки саме поверталися кілька купальників. Вони проминули нас, весело теревенячи.

Коли ті пішли, Пуаро подався туди, де на непримітній, із заіржавілими завісами хвірточці були виведені напівстертими літерами слова: «“Дім на околиці”. Приватна власність». Людей ніде не було видно. І ми тихенько прошмигнули всередину.

А вже за мить дісталися газону перед будівлею. Довкола ні душі. Пуаро неквапом підійшов до краю стрімчака й виглянув з-за нього. А відтак подався до само́го будинку. Французькі вікна, що виходили на веранду, стояли відчинені, і ми потрапили прямісінько у вітальню. Затримуватися там мій друг не став, а, відчинивши двері, вислизнув у коридор, де пішов нагору сходами, ну а я тримався за ним. Пройшовши прямо в спальню Нік, він сів на краєчок ліжка і, підморгнувши, кивнув мені.

– Тепер бачите, мій друже, як це просто. Ніхто не помітив, як ми ввійшли. Ніхто не помітить, як ми підемо. Можна спокійно провернути якийсь трюк, що спав на думку, і нічого не боятися. Скажімо, підтерти шнур, на якому висить картина – так, щоб за кілька годин він неминуче мав лопнути. Ну а якби хтось випадково таки трапився перед будинком і помітив нашу появу, у нас би знайшлося цілком природне пояснення, якби лише нас тут знали, маючи за друзів дому.

– То ви хочете сказати, що якогось незнайомця можна виключити?

– Саме так, Гастінґсе. За цим стоїть не приблудний вар’ят. Тут треба шукати серед своїх.

Він, розвернувшись, вийшов із кімнати. Я подався за ним. Жоден із нас не порушував тиші – гадаю, обидва занадто стривожилися.

І тут, розвертаючись на сходовій клітці, ми раптом спинилися. Назустріч піднімався якийсь чоловік.

Той теж застиг. Його обличчя огортала тінь, але поза свідчила про цілковиту розгубленість. Він оговтався перший і гучно, ледь не задерикуватим тоном спитав:

– Що ви, в біса, тут робите, хотів би я знати?

– Ох! – мовив Пуаро. – Ви, певно, мсьє… Крофт?

– Саме так мене звуть, але що…

– Чи не побесідувати нам у вітальні? Там, гадаю, буде зручніше.

Той присмирнів і, різко розвернувшись, став спускатися, а ми трималися одразу за ним. У вітальні ж, щойно зачинилися двері, Пуаро склав короткий уклін.

– Дозвольте відрекомендуватися: Еркюль Пуаро до ваших послуг.

Лице співрозмовника проясніло.

– А-а, – протягнув він, – ви той детектив. Читав я про вас.

– У місцевому «Геральді»?

– Га? Ні, ще в Австралії. Ви француз, так?

– Бельгієць, але це діло десяте. Зі мною мій друг, капітан Гастінґс.

– Радий знайомству. А все ж у чому річ, що ви тут робите? Щось… негаразд?

– Залежить від того, що саме так називати.

Австралієць кивнув. Попри немолодий вік і голомозість, то був приємного вигляду чоловік, який мав прекрасну статуру. Обличчя в нього було важке, із випнутою нижньою щелепою – я подумки назвав його примітивним. Але найперше привертала увагу прониклива голубінь очей.

– Послухайте сюди, – промовив він. – Я зазирнув занести крихітці міс Баклі огірка та кілька помідорів. Той її горе-садівник доброго слова не вартий – лежень, яких пошукати, – на городі тільки бур’ян і росте. Одне слово, нероба. Ми з жінкою аж піну пускаємо, на це дивлячись, ну й розсудили, що по-сусідському годилось би допомогти, чим можемо. Помідори в нас хоч куди, нам стільки нізащо не з’їсти. А сусіди мають жити дружно, скажете, не так? Ну й от, зайшов я через вікно, як завжди, виклав овочі з козубка й уже збирався повертати голоблі, коли чую – зверху чиїсь кроки й чоловічі голоси. Хм, думаю, дивно. Про зломників у цих краях наче не чути, а втім, усяке може статися. От і вирішив: піду-но краще перевірю, чи все добре. Аж тут ви двоє спускаєтеся сходами, ну я трохи і здрейфив. То ви, кажете, славетний детектив. А що ся стало?

– Все дуже просто, – сказав Пуаро, посміхаючись. – Недавно мадемуазель стривожила одна нічна пригода: картина, що висіла над ліжком, раптом упала. Вона вам не розповідала про неї?

– Згадувала, авжеж. У сорочці народилася, не інакше.

– От я й пообіцяв принести спеціальний ланцюжок, щоб уберегти її від повторення інциденту. Такого ж бо не можна допустити, еге ж? Вона попереджала, що її не буде вдома цього ранку, але сказала, щоб я сміло заходив і зняв мірку, якої довжини ланцюжок сюди треба. Voilà[46], все дуже просто.

І розвів руками з дитячою простодушністю та найчарівнішою усмішкою.

Крофт, глибоко зітхнувши, перевів подих.

– То на цьому, значить, і все?

– Так, ви даремно злякалися. Ми з другом – законослухняні громадяни.

– А це не вас я бачив учора? – повільно промовив той. – Еге, точно вчора, під вечір. Ви проходили повз нашу скромну оселю.

– О так, а ви саме працювали в саду і ввічливо привіталися, коли ми вас проминали?

– Атож. Ну й ну, то ви той самий Еркюль Пуаро, про якого я стільки чував. Скажіть, містере Пуаро, ви зараз не надто зайнятий? Бо коли ні, то я просив би вас завітати до мене: випити вранішню чашечку чаю – по-австралійськи – і познайомитися з моєю старою. Вона все чисто повичитувала про вас із газет.

– Це страх як люб’язно, містере Крофте. Так, ми маємо час і радо скористаємося із запрошення.

– От і добре.

– Ви нічого не наплутали з мірками, Гастінґсе? – спитав Пуаро, обернувшись до мене.

Я запевнив його, що все точно до шмиги, і ми приєдналися до нового знайомого.

За мить з’ясувалося, що той неабиякий балакун. Він розповів нам про свій будинок під Мельбурном, про те, як поневірявся замолоду, про перше знайомство з дружиною, як вони разом терпіли нужду й досягли нарешті успіху, розбагатівши.

– І зразу ж вирішили побачити світу, – повів далі Крофт, – нам завше хотілося перевідати стару батьківщину. Ну й от, сказано – зроблено. Припливаємо в тутешні краї – і нумо шукати когось із жінчиної