Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Морок на кістяному обличчі пішов брижами. Якусь мить на Арніку витріщався бридкий, поточений часом і боями череп, позбавлений очей і більшості зубів.

— Біс з тобою, Льоде, — зітхнув Іоан. — Що передвіщено, оминути неможливо. Біс з ним, нехай дівчисько творить свою долю. Але якщо у неї вийде, я волію бачили Аруна вдома.

— Да буде так, — з важким видихом погодився ректор і перевів погляд на Арніку. — Ти хотіла щось запитати, дитинко?

Лише після його слів Арніка зрозуміла, що уже кілька хвиль мовчки витріщаюсь на них, переводячи погляд з ректора на Іоана і назад. Папір неприємно дер пальці.

— Поясніть: що все це в біса означає?!

— Що твої предки поколіннями служили Істинним Богам і ти теж маєш нести цю службу по боргу крові, — усміхнулась Жанна. Він її посмішки у грудях розливалось оманливе тепло. Жінка не вміла Впливати, але сама її люб’язність підкупляла.

— Знаю, що ти зараз думаєш, — Самір сповз з софи й опустився навпочіпки, взявши тремтячі пальці Арніки в долоні. — Сам колись був таким.

Ректорові було не більше трьохсот кругів. Він був фактичним ровесником Війни, але виглядав не більше ніж на сорок. Можливо, на ньому теж лежали якісь чари. Такі як на Іоанові, наприклад. Але Арніка їх не відчувала. Так само як і не відчувала сенсу в тому, що відбувалося й чому викладачі, які раніше її зазвичай лише сварили — окрім Жанни, яка вбачала в ній ненароджену доньку — зараз заспокоювали її й говорили з нею так, наче вона була не студенткою, а їх старою знайомою від якої їм потрібна велика послуга.

Кілька прямих сивих пасем вибилось з коси Саміра й тепер льодяниками звисали до низу. Кінці їх вились.

— Вибачте, але це вже якось без мене, — Арніка вивільнила долоню й спробувала підвестися. Жарти жартами, але щоб так. Це вже занадто. — Герой з мене такий собі, а в казочки про рід якось не сильно віриться. Та мене ледь Вести не загризли на обід оберт тому!

Погляди присутніх в кабінеті були прикуті до Арніки. В голові закрадалась думка про черговий вибрик Індгарта з його телекінетичною магією. Інакше пояснювати ситуацію вона б не взялась ні під яким зіллям. Арніка не любила бути в центрі уваги.

— Почекай, — вслід за нею схопилась Жанна. Її мантія сповзла з плеча й вона різким коротким рухом повернула її назад.

Вона завжди заспокоювала Арніку, гладила по голові й у неї завжди було тепле молоко. “Молоко — найкращий молодильний засіб. Особливо тепле”, — наставляла Жанна. Жінка поступила на крок й обійняла Арніку за плечі.

— На жаль, від тебе не залежить нічого, — сказала вона, вдивляючись їй а лице, блакитні очі повнились щирого жалю. — Твої предки натворили лиха ще до Розколу і Боги забажали за те плату. Якщо її не віддавати, то рід перерветься. Помруть усі. І Морена за вами не прийде.

Всередині похололо. Чи то від страху, чи то від злоби на своїх же предків. Бабця говорила Арніці, що на роду є якийсь прокльон, але щоб так… Та вмирати не хотілось.

— Хочеш, я можу показати тобі свої спогади? — провидиця м’яко усміхнулась й Арніка розм’якла, дозволила їй усадовити себе назад. — Ми з Іною росли разом. Разом і на службу до Долі попали. А потім її представили Сульсі.

— Ні, дякую, — глухо видавила Арніка. — Я вірю. Вам, Жанно, я вірю.

Вона знову усміхнулась й тепле відчуття залило її з головою. Іоан гордо скинув голову й покинув кабінет.

— Завжди він так, — похитав головою Самір.

— Залиш, — сказала Жанна. — Ти ж знаєш, через що йому довелось пройти.

— Я спізнився? — запитав Зареус, коли Іоан ледь не зніс його у дверях. Він притискав до грудей кілька берестяних сувоїв, туго перемотаних полотняною мотузкою. Карі очі спантеличено дивились на Арніку. Вона знизала плечами й слабо всміхнулась.

— Ні, ні, що ти, — завірив його ректор, підводячись. — Ми якраз дійшли до головного.

Арніка зітхнула. Вона досі не розуміла, що відбувалося, але перечити все, було б без сенсу.

— Ну що ж, раз усі заспокоїлись, — ректор виразно подивився на Арніку, — пропоную продовжити. Арніко, як би мені не хотілось цього, але тобі доведеться поїхати в невеличку подорож. Від занять, звісно, на цей час тебе й твого супутника буде звільнено.

Від однієї думки, що за стінами Академії вона може знову стикнутися з вампірами або істотами значно гіршими за них, Арніку кинуло в холодний піт. Відкосити від занять було, звісно, заманливо, але…

— А без цього ніяк? — запитала вона, навіть не відчуваючи найменшої надії на ствердну відповідь.

— На жаль, ні.

— Знову якісь “але” й недомовки, які завжди пов’язані з пророцтвами? — скептично вигнула брову дівчина, не втримавши нотки сарказму в голосі.

— Тримайте себе в руках, юна леді! — голос у Зареуса сиплий, важкий, наче грудне гарчання рисі, готової кинутись на жертву. Куди й поділась його добродушна личина. Достойний нащадок Киїфа, старий міг пишатися ним. Самір тільки махнув йому рукою, не відриваючи погляду від її обличчя.

— Як я уже й сказав, ні, без подорожі ніяк, — ректор відхилився, закидаючи руки за спину. — Це не моя забаганка чи недомовки пророцтва. На це є об’єктивна причина.

— І яка ж? — випалила Арніка швидше, ніж встигла стриматись.

— Артефакти може взяти в руки лише кров від крові й плоть від плоті Іни. Якщо хто інший спробує взяти їх до рук — вони відразу розсипляться на попіл, — тихо відповів Зареус. — Ніхто інший, крім того, в кому тече кров роду Сірих не зможе забрати їх зі сховку. Це умова безпеки.

— А знати нащо вони треба я хоч можу? Чи це така ж таємниця, як і те, чому саме мій рід віддуватися повинен?

Зареус напружився. Він так і стояв посеред кабінету, притискаючи до піщаного каптану бересту. Раз Арніка їм потрібна вона хотіла змусити їх рахуватися з її “жахливим” характером. А вона постарається, щоб він здавався їм як найгіршим. Як кажуть, щоб неповадно було. А то вигадали собі, що тільки скажи молодим, що їх чекає дурнувате й небезпечне “призначення” або ще якась подібна дурня — так зразу всі кинуться, гублячи тапочки.