Інга Квітка - Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка

— Я навпаки думаю, — відповіла Іванка і зробила крок вперед, тим самим показуючи, що вона не збирається залишати мене сам на сам із велетнями й це не дивлячись на те, що потворам вона ледве діставала до коліна. Що тут скажеш? До зустрічі з цими велетнями, я вважав Іванку — високою, коли порівнював з нами — кроликами. Але вона людина, а ці величезні незграби — дійсно велетні. Тим часом Іванка не знала про мої думки й продовжила говорити, — якби Вітер відвів нас до Володарки, в нас принаймні з'явився додатковий час на те, аби щось вигадати чи спробувати, я навіть не знаю… — вона розгубилася. — Їх не менше десяти й тікати нам немає куди. 

Дівчинка мала рацію. Озирнулася і помітила, як дерева поворухнулися, коріння, які до цього ховалися глибоко в землі, огорнуті зверху снігом, немов лапки павуків — а саме тінями, почали витягуватися в гору.  

— Так, вони явно не збираються нас вести кудись. — я знову стрибнув. — Дерева, вони теж можуть зараз почати пересуватися, — зауважив я. — Разом із велетнями, вони готують для нас пастку, з якої не вибратися. Нагадую, Іванко, в тебе ще є шанс, тож скористайся ним. А я маленький, швидкий.

Цього разу я зробив це не в бік, а вгору і мені вдалося перестрибнути одного з велетнів. Адже, коли вони готувалися до нападу, то спиралися на землю передніми лапами й ставали трохи меншими на зріст. Кгм, у їхньому випадку — меншими — це не метри три, як мені здавалося, а може менш як два.

Що стосується дерев, вони також створювали довкола нас досить гнітючу атмосферу та моя впевненість росла і ймовірніше через Іванку. Але дівчинка мала впертий характер. Вона явно показувала, що не лишить мене самого і цього разу. 

Дівчинка стрибала не так високо і швидко, як я, проте, зараз їй вдалося досить непогано врятуватися від велетнів. Це мене втішило. Зізнаюсь відразу — ненадовго. В той момент, як я перемикнув свою увагу на Іванку, один з велетнів жбурнув мене немов м’яч і перелетів в повітрі над головами кількох чудовиськ та зачепився вушком за гілку тіней одного з дерев, яке затупотіло тінню коріння та почало підстрибувати. 

Я відчув біль. Гілка подряпала мені вухо на якому я безпорадно повис. Лишалося чекати, коли тінь дерева скине мене вниз. Так і сталося. Думав, що впаду на землю та Іванка простягнула руки вперед і впіймала мене. Дівчинка хотіла втекти та за її спиною височили дерева. Води поряд не було, тож я розумів, що цього разу дерева, а точніше їхні тіні, від нас не відчепляться. Я ж бо пам'ятав, що тіні боялися води. 

Що ж… ситуація не з простих: попереду нас з Іванкою — велетні, які сунуть на нас, позаду — дерева. Довго тікати ми не зможемо, бо велетню достатньо зробити один крок, поки Іванці, як мінімум десять. Також тіні дерев, завдяки своєму корінню, яке гнеться, наче павучі лапки, пересуваються досить швидко. 

— Ми у пастці, — підсумувала Іванка. 

— Не хотів висловлювати це вголос, так би мовити — нагнітати ситуацію, — всміхнувся я, — та ти теж це помітила. Тож можна не приховувати, що дійсно доведеться обмізкувати, як звідси вибратися…

Я не договорив, бо почув чийсь голос. Описати його доволі складно. Дзвінкий і водночас тихий. Іванка озирнулася і крізь дерева та їхні тіні ми помітили — Єдинорога. Хоча саме рога на голові в нього не було. Єдиноріг підняв передні лапи, наче попереджав чудовиськ та дерева з їхніми тінями, що їм краще відступити. 

Проте і першим і другим вистачило однієї його присутності. Велетні завмерли кожен на своєму місці, сердито дивлячись один на одного. Дерева тихо перемовлялися між собою. Їхнє коріння повернулося під землю і якби вони тільки-но не розгулювали довкола нас, я б подумав, що — це звичайнісінькі дерева. 

— Ці двоє підуть зі мною. — попередив Єдиноріг і махнув головою. Довжелезне волосся, а точніше грива, розфарбована всіма кольорами веселки, ворухнулося. Найбільше мене вразило — величезні, добрі очі Єдинорога. Дивлячись на нього, не виникло жодних сумнівів, що його силою точно не заволоділа Володарка і він не став злим. Та й кайданів на ньому я не помітив. А от величезні білі крила. — Кролику, тебе поранено. Тобі потрібна допомога. 

— Так. — погодилася Іванка, яка як і я вперше в житті бачила справжнього Єдинорога. Від подиву в неї відвисла щелепа. Вона стояла, як вкопана і лише, коли Єдиноріг звернувся до неї, схилила голову і помітила краплину крові на моєму вушку та приклала до нього свій шарф. — Треба щось робити. 

— Я знаю, хто нам допоможе. — заспокоїв її Єдиноріг. — А ви, велетні, повертайтеся до своєї чаклунки. — він перевів погляд на чудовиськ. — передайте Володарці, що це я наказав вам залишити Іванку та Пухнастика. Вони підуть зі мною рівно, стільки, скільки я зможу пройти з ними. — сумно додав він. Чудовиська затупцювали на місці. Я помітив, що вони не поспішають виконати наказ Єдинорога і водночас зупинилися і більше не намагаються напасти на нього або нас. Щось їх зупиняло. Але що? — Ви наважитеся битися зі мною? — Єдиноріг обережно закрив величезним крилом нас з Іванкою і виступив вперед. 

— Відчувається, ніби нас щитом закрили, еге ж? — спитав я в дівчинки. 

— Так. Ти знаєш, я думала, що ми тут можемо зустріти кого завгодно, але справжнього Єдинорога, я і досі не можу повірити. 

— Доведеться, — Єдиноріг повернув голову в наш бік. — Поки велетні поскаржаться на мене Володарці, в нас є час. Ходімо, — і він опустив крило вниз. — Поки ви зі мною, вам нічого не загрожує.

— А як до… — заговорив я та дівчинка шикнула на мене. 

— Це не ввічливо, Пухнастику, — прошепотіла вона мені у самісіньке вухо. — Ми маємо бути вдячні вже за те, що Єдиноріг врятував нас тільки-но. Можливо, в нього є важливіші справи, ніж розгулювати цим лісом разом з нами. 

— В мене немає важливіших справ, а не зачепили вони мене, тому що якби Володарка мене не ненавиділа через те, що не змогла заволодіти моїм даром — їй я потрібен живий. Доки я живий, вона зможе ним скористатися, проте, коли щось станеться зі мною, вона не отримає моєї сили. В моєму випадку її довелося віддати повністю. Бо інакше, — він ненадовго замовк, — через це я не можу більше літати, так би миттю вас доставив, куди потрібно. Але нічого, — пояснив Єдиноріг та вказав нам крилом подальший напрямок. — Це трохи скоротить шлях до гори й думаю, ми вилікуємо твоє вушко. Ти серйозно постраждав у битві з велетнем.