Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

використання мотузок, а воормі, наділені майже людською підступністю, полюбляли жбурляти на голови нападників брили та кам’яні уламки. Більшість тих печер були вузькі й темні, що ставило у вкрай невигідне становище мисливців, коли ті заходили досередини; воормі завжди билися з подвоєною силою, захищаючи свій молодняк і самиць, які мешкали у внутрішніх заглибинах; до того ж їхні самиці були навіть лютіші та небезпечніші за самців, якщо таке взагалі можна уявити. 

Ось такі речі обговорювали Ралібар Вуз і його поплічники, а тим часом їхнє сходження ставало дедалі важчим і небезпечнішим, а високо вгорі над ними скелі рябіли входами до нижчих лігв. Люди переказували оповідки про хоробрих мисливців, які заходили до таких лігвищ і більше не поверталися звідти; чимало розповідалося й про мерзенні харчові звички воормі та про те, як вони послуговувалися своїми бранцями перед їхньою смертю та після неї. Багато було сказано й щодо походження воормі, які, на загальну думку, були виплодками жінок і якихось жахливих створінь, що у стародавні часи виходили назовні з похмурого, оповитого мороком світу печер у надрах Воормітадрета. В легендах оповідалося, що десь під тією увінчаною чотирма конічними вершинами горою живе сонний і лиховісний бог Тсатоґґуа, який зійшов із Сатурна в перші роки після створення Землі; й усі прихильники цього божества, відправляючи обряди поклоніння перед його чорними вівтарями, завжди пильнували, щоб обертатися обличчям у напрямку гори Воормітадрет. Та не лише Тсатоґґуа, а ще й інші, сумнівніші істоти спали під тими погаслими вулканами чи ганяли у пошуках поживи обширами прихованого підземного світу; одначе про тих істот щось справді відали лише найобізнаніші чи найзапекліші чаклуни. 

Коли ж його супутники заходилися частувати одне одного цими прадавніми легендами, Ралібар Вуз, який відчував до всього надприродного цілком сучасну зневагу, у геть недвозначних виразах відверто висловив їм свій сумнів. Вдаючись до непристойних блюзнірств, він лаявся й доводив, що богів не існує ніде — ані над, ані під горою Воормітадрет. Що ж до самих воормі, то вони й справді були жалюгідними покручами, одначе, пояснюючи їхнє походження, навряд чи варто було виходити за межі відомих усім законів природи. Воормі були всього-на-всього залишками якогось нерозвиненого й здеградованого племені тубільців, які дедалі глибше поринали у тваринність, а після пришестя істинних гіперборейців знайшли собі прихисток у вулканічних твердинях. 

Слухаючи всі ті єретичні слова, деякі із сивочолих ветеранів його загону лише хитали головами та щось тихенько бурмотіли, але з поваги до високого рангу та доблесті Ралібара Вуза не наважилися суперечити йому відкрито. 

По кількох годинах героїчного сходження мисливці, зрештою, наблизилися на помірну відстань до найнижчих із печер. Тепер під ними відкривався неозорий та запаморочливий огляд на лісисті пагорби й розлогі та родючі рівнини Гіпербореї. Люди залишилися самі у світі чорних, як крукове крило, скель, наодинці з незчисленними стрімчаками та глибокими ущелинами над ними, під ними та навколо них. Просто над їхніми головами в поверхні майже прямовисної скелі видніли три отвори печер, які мали вигляд вулканічних фумарол41. Більша частина тієї скелі була засклена шаром обсидіану, а виступів і точок опори для рук майже не було. Скидалося на те, що навіть воормі, спритні, наче мавпи, заледве чи були спроможні дертися тією склистою стіною; Ралібар Вуз, окинувши її поглядом досвідченого стратега, дійшов думки, що єдиний досяжний шлях до тих лігв відкривається не знизу, а згори. Поздовжня розколина, що збігала від уступу скелі одразу під ними до самої вершини, безсумнівно, дозволяла мешканцям тих печер діставатися своїх лігвищ і спускатися звідти. 

Хай там як, а насамперед необхідно було дістатися на стрімчак, який височів над ними, а це вже саме собою було складною і небезпечною справою. По один бік того довгого осипу, на якому мисливці зараз стояли, стіною тяглася вгору вузька звивиста розколина, що звужувалася й зникала за тридцять футів від вершини, а далі височіла лише прямовисна гладенька поверхня. Вправний скелелаз, просунувшись тією розколиною до її верхнього краю, міг би закинути мотузку з гаком і зачепитися за край вершини. 

Доцільність зміни місця їхнього теперішнього розташування на якесь краще лише підкреслила злива каміння та покидьків, яка сипнула на них із печер. Мисливці помітили, що серед тих покидьків траплялися людські рештки, добряче погризені й зогнилі. Ралібар Вуз, сповнившись гнівом проти тих лиходіїв так само сильно, як і мисливським запалом, рішуче повів двадцять шість своїх прибічників угору. Невдовзі він дістався краю розколини, де збоку на похилому виступі скелі ледь вистачало місця, щоб поставити ногу. Тоді він почав кидати мотузку, і з третьої спроби йому вдалося зачепитися гаком за скелю; а тоді, перебираючи руками, Ралібар Вуз піднявся на стрімчак. 

Він опинився на широкому та відносно рівному виступі найнижчого з чотирьох вулканічних конусів Воормітадрета, який, однак, здіймався ще на дві тисячі футів над ним, схожий на крутосхилу піраміду. На виступі перед мисливцем лежали кутасті брили застиглої чорної лави, що утворювали незліченні низькі гребені та дивні на вигляд завали, схожі на п’єдестали гігантських колон. Де-не-де у невеличких заглибинах, заповнених темнявим ґрунтом, росли сухі, вбогі трави й зів’ялі гірські квіти; в розколотій скелі вкорінилося кілька чи то вражених блискавицею, а чи то просто хирлявих кедрів. Серед чорних гребенів і, на перший погляд, зовсім поруч, здіймалася цівка диму, яка дивним чином зміїлася у нерухомому полуденному повітрі й линула вгору, щезаючи у неймовірній височині. З тієї ознаки Ралібар Вуз вирішив, що на цьому виступі мешкала якась істота, ближча у своєму розвитку до цивілізованого людства, ніж воормі, що не відали, як користуватися вогнем. Здивований таким відкриттям, він не став чекати, поки його люди приєднаються до нього, а одразу вирушив на пошуки джерела закрученої цівки диму. 

Він гадав, що джерело те розташоване лише за кілька кроків, за першою з ґротесних лавових борозен. Але, вочевидь, перше враження було оманливим: адже він видерся спочатку на один гребінь, тоді — на інший, обійшов навколо багатьох дивовижних дольменів42 і величезних доломітових43 скель, які незбагненним чином виростали перед ним там, де ще за мить до того, як йому здавалося, були лише звичайнісінькі валуни, а бліда, звивиста цівка диму і далі соталася в небеса, немовби залишаючись на тій самій відстані. 

Така поведінка диму водночас спантеличила та роздратувала Ралібара Вуза, верховного магістрата і завзятого мисливця. Та й вигляд скель навколо нього був бентежно та неприємно оманливим. Він гаяв забагато часу на пошуки, марні та геть не дотичні до справжньої мети того дня, але не в його звичках було полишати будь-яку розпочату справу, хай навіть найдріб’язковішу, не довівши її до кінця. Голосно гукаючи своїх людей, які до цього часу вже мали б піднятися на скелю, він рушив у бік невловного диму. 

Раз або двічі він