Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

огидним голосом, який лунав так, неначе з чаклунського казана скрапував розтоплений трупний лій. 

— Гей! А що це тут у нас? — мовила почвара. — Присягаюся чорним вівтарем Тсатоґґуа, та це ж товстий позичайло борсається й грузне у моїх самоцвітах, як заблукала свиня у драговині! 

— Допоможи мені! — крикнув Авусл Вутокван. — Чи ти не бачиш, що я потопаю? 

Істота знову зайшлася масним кихкотінням. 

— Так, авжеж я бачу твою скруту… Але що ти тут робиш? 

— Я прийшов сюди, шукаючи свої смарагди — два прекрасні й бездоганні камені, за які я допіру заплатив двісті джалів. 

— Твої смарагди? — здивувалася істота. — Боюсь, я маю тобі заперечити. Ті коштовні камені є моїми. Нещодавно вони були вкрадені з цієї печери, в якій я вже багато століть збираю та вартую свої підземні багатства. Злодій вжахнувся і втік… коли побачив мене… а я дозволив йому піти. Він узяв лише два смарагди; але я знав, що вони повернуться до мене — як завжди повертаються мої самоцвіти, щойно я вирішу їх прикликати. Той злодій був худий — шкура й кості, тож я вчинив мудро, відпустивши його; адже тепер натомість маю гладкого, добре вгодованого лихваря. 

Охопленому дедалі сильнішим жахом Авуслові Вутоквану навряд чи було до снаги збагнути ті слова чи вловити їхнє приховане значення. Він повільно, але невпинно занурювався у податливий огром самоцвітів; зелені, жовті, червоні та фіолетові камінці вже сяйливо мерехтіли навколо його грудей і з тихеньким дзенькотом сипалися під пахви. 

— Рятуй! На поміч! — заволав він. — Мене затягне на дно! 

Сардонічно шкірячись і показуючи роздвоєний кінчик товстого білого язика, дивовижна істота зісковзнула з виступу з такою легкістю, наче не мала кісток; і, розкинувшись усім своїм плескатим тілом на тому ставку самоцвітів, у поверхню якого вона заледве чи вгрузла, плавно підповзла до місця, з якого могла дістати нестямного лихваря своїми схожими на спрутові кінцівками. Одним неймовірно швидким рухом створіння витягло Авусла Вутоквана на поверхню, а тоді, без зупинок і передмов, не вдаючись до подальших зауваг, неквапно й методично почало його жерти. 

 

 

 

 

Сім ґешів31 

 

 

 

Лорд Ралібар Вуз, верховний магістрат32 і брат у третіх короля Гомквата, вирушив з двадцятьма шістьма своїми найвідважнішими поплічниками на пошуки тієї здобичі, яку можна було вполювати лише у чорних Ейґлофійських горах. Залишивши менш завзятим поціновувачам полювання велетенських лінивців і кажанів-вампірів із довколишніх джунглів, а також невеликих, але згубних динозаврів, Ралібар Вуз та його супутники швидко просувалися вперед і одним денним маршем подолали відстань між столицею Гіпербореї та метою їхньої подорожі. Над ними нависли гладкі, як скло, стрімчаки і похмурі хребти гори Воормітадрет, найвищої та найгрізнішої з Ейґлофійських гір, яка, наче клин, розколювала пообіднє сонце своїми темними, вкритими вулканічним шлаком піками, а надвечір, немов стіна, повністю заступала його призахідний блиск. Вони провели ніч під її нижніми скелями, по черзі недремно стоячи на чатах, підкидаючи сухе гілляччя до багать і слухаючи, як у жаских височинах над їхніми головами лунають несамовиті, подібні до собачих, завивання дикунів-недолюдків, які звалися воормі й завдяки яким ця гора дістала свою назву. Чули вони й ревіння гірського катоблепа33, переслідуваного воормі, та знавісніле гарчання шаблезубого тигра, на якого напали та стягнули зі скелі; й гадав Ралібар Вуз, що ці звуки віщували успіх його завтрашнім ловам. 

Він зі своїми людьми піднявся вдосвіта; мисливці задовольнилися сніданком із в’яленого ведмежого м’яса і темного кислого вина, знаного своїми живодайними властивостями, і негайно почали сходження на гору, чиї горішні урвища були поточені печерами, де й мешкали воормі. Ралібар Вуз і раніше полював на цих створінь; і стіни кількох покоїв його дому в Комморіомі були завішані, наче гобеленами, їхніми товстими кошлатими шкурами. Їх зазвичай вважали найнебезпечнішими представниками гіперборейської фауни; та й саме́ лише сходження на гору Воормітадрет, навіть без зустрічей з її мешканцями, можна було вважати подвигом, який супроводжувався неабиякою небезпекою, одначе Ралібар Вуз, приохотившись до таких ловів, уже не міг удовольнитися ніякою іншою, менш карколомною забавою. 

Він і його супутники були добре озброєні та споряджені. Дехто з його людей ніс із собою мотки линви та гаки, які застосовували для штурму крутіших скель. Дехто мав важкі арбалети, а багато хто озброївся білгуками34 з довгими ратищами та загнутими, неначе шаблі, клинками, що, як показав досвід, виявилися найдієвішою зброєю у ближньому бою з воормі. Весь мисливський загін загрозливо наїжачився усілякими допоміжними ножами, сулицями35, обіручними ятаганами, булавами, тонколезими кинджалами та зазубленими, наче пилки, сокирами. Усі чоловіки були вбрані в куртки та ногавиці з динозаврячої шкіри та взуті у котурни36 з латунними шипами. Сам Ралібар Вуз мав на собі легкий обладунок, який складався з мідяної кольчуги, що була легка, наче полотно, і геть не сковувала рухів. На додачу він мав обтягнутий мамутовою шкірою баклер37 із довгим бронзовим шпичаком у центрі, який можна було використовувати як ко́лючий меч; а що був він чоловіком неабиякої статури і сили, то його плечі та перев’яз38 були обвішані цілим арсеналом різноманітної зброї. 

Гора, на яку вони мали зійти, мала вулканічне походження, але вважалося, що нині усі чотири її кратери були згаслими. Кілька годин скелелази важко дерлися нагору страхітливими крутими укосами чорної лави та обсидіану39, бачачи над собою лише прямовисні кручі, що підносилися в нескінченну далечінь, аж до самого безхмарного зеніту, й вершини ті здавалися недосяжними для людини. Сонце спиналося вгору значно швидше за людей, проливаючи на них свої пекучі промені й розжарюючи скелі так, що мисливці обпікали долоні, немовби хапалися ними за стіни печі. Але Ралібар Вуз, якому нетерпеливилося пустити зброю в діло, нізащо не дозволив би товариству спинитися й перепочити ані у тінявих ущелинах, ані в убогому затінку ялівцю, що вряди-годи траплявся на шляху. 

Хай там як, а з усього складалося враження, що того дня ніде на поверхні гори Воормітадрет не було жодного воормі. Поза всяким сумнівом, вони надто добре побенкетували минулої ночі, коли комморіомці чули їхні мисливські крики. Либонь, ловцям доведеться вдертися до лабіринту печер у вищих скелях: справа не надто приємна навіть для такого сміливого поціновувача ловів, як Ралібар Вуз. Лиш до небагатьох із тих каверн40 люди могли дістатися без