Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

станом мешканки Місяця і довгим чорним волоссям. Вона

всміхалася так, ніби сам усесвіт її поцілував. Приєднаний текст

пояснював, що вона здобула перший приз на змаганнях, які

називалися «Перріш/Дорн 500К». Міллер запустив пошук. Якісь

перегони, в котрих тільки справжні багатії можуть дозволити

собі ганятися. «Смугач», її гоночний пінас, побив попередній

рекорд і утримував його два роки.

Міллер попивав віскі й розмірковував про дівчинку, яка мала

достатні владу і багатство, аби ганяти на власному космольоті, —

й про те, що сталося з нею аж такого, що вона опинилася тут.

Шлях від перемоги в дорогих перегонах до контейнера, в який

тебе запакують та відішлють додому, має бути довгий. Або, можливо, й ні.

— Бідолашне зіпсоване дівчисько, — промовив Міллер до

екрана. — Несолодко тобі буде.

Він закрив файли і заходився тихо та зосереджено пити, втупившись у білу стелю над головою. Крісло, на якому зазвичай

сиділа Кендис та розпитувала про день, стояло порожнє, однак

він усе одно бачив її. Тепер, коли не було кому його

розговорювати, він краще розумів її імпульсивний вчинок. Вона

була самотня. Тепер Міллер це бачив. Уявна Кендис закотила

очі.

За годину, добряче розігнавши кров питвом, він нагрів собі

миску справжнього рису та ерзац-бобів — із дріжджів та грибів

можна зліпити що завгодно, і ти повіриш, варто лише перед тим

випити достатньо віскі, — а тоді розчахнув двері своєї нори й сів

вечеряти, спостерігаючи ніжні вигини людського потоку. Друга

зміна заполонила станції метро, відтак звільнила їх. Діти, які

жили через одну нору, — восьмирічна дівчинка та її

чотирирічний братик — зустріли батька обіймами, вереском, обопільними обзиваннями і плачем. Блакитне склепіння сяяло

відбитим світлом — постійне, незмінне, надійне. Тунелем

пролетів горобець, а тоді завис у повітрі — Гевлок божився, що

на Землі вони так не роблять. Міллер кинув йому штучний біб.

Намагався думати про те дівчисько Мао, але, зізнатися, йому

було байдуже. Щось відбувалося поміж бандами на Церері, й через це він збіса нервувався.

А та штука з Джулі Мао? Халтурка.

Розділ третій. Голден

Після двох майже повних днів під високою гравітацією

у Голдена боліли коліна, спина й шия. І голова. І також, чорт їх забирай, ноги. Коли він увійшов до «Лицаря» через

основний шлюз, Наомі саме піднімалася трапом з вантажного

відсіку. Вона всміхнулась і показала великий палець.

— Брухтозбирач закріпила. Реактор поставила прогріватися.

Ми готові летіти.

— Чудово.

— Хто наш пілот?

Сьогодні на вахті Алекс Камаль, тому летимо з ним. Хотілося б

Валку. Валка не такий досвідчений, як Алекс, але хоча б

тихіший — а голова болить нестерпно.

— Алекс хороший, — усміхнулася Наомі. — Просто лепетливий.

— Не знаю, що означає це твоє лепетливий, але якщо воно

означає Алекса, то я вже хочу здохнути.

Голден піднявся трапом на верхню палубу, де розміщувалися

командна станція та крісло пілота. Відображення Наомі на

блискучій чорній поверхні вимкненого настінного екрана

підсміхнулося йому в спину. Він не міг зрозуміти, як тоненькі

й довготелесі, ніби олівці, поясани так швидко відновлювалися

після високих перевантажень. Напевно, розмірковував, десятиліття практики і природний добір.

На верхній палубі Голден пристібнувся перед командним

терміналом — матеріал амортизаційного крісла-колиски м’яко

охопив його тіло. На останній відрізок шляху Аде виставила

прискорення — в половину g, і він був радий нарешті влягтися

на пінкову спинку. Голден навіть дозволив собі тихенько

застогнати. Клацнули перемикачі — метал та пластик, створені, аби витримати десятки g перевантаження і сотні років служби.

«Лицар» озвався гірляндою вогників-індикаторів і майже

інфразвуковим гудінням.

За кілька хвилин Голден озирнувся і побачив чорну чуприну

Алекса Камаля, котрої вже торкнулось облисіння; услід за нею

виринуло його кругле життєрадісне обличчя насиченого

брунатного кольору — роки на космічних кораблях