Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

ОПА?

— Родина списала це на юнацькі вибрики, — вела далі вона. —

У них двоє старших дітей із блокувальним пакетом акцій, тож

якщо Джулі заманулося ганяти вакуумом і називати себе

борчинею за свободу, їх це не обходило.

— А тепер вони хочуть її знайти.

— Саме так.

— Що змінилося?

— Вони не вважали за потрібне ділитися цією інформацією.

— Ясно.

— Згідно із записами, вона мала роботу на станції Тайко, але

винаймала помешкання тут. Я знайшла її файлосховище

в мережі й заблокувала. Пароль у каталозі, що його я щойно

скинула.

— Зрозумів. Яке в мене завдання?

— Знайти Джулі Мао, затримати й доправити додому.

— Тобто викрадення.

— Саме так.

Міллер опустив погляд і втупився у планшетний термінал, відкриваючи, але не читаючи, файли на екрані. Нутрощі

скрутило дивним вузлом. Він працював у силах безпеки на

Церері вже тридцять років, і навіть на самому початку не мав

багато ілюзій. У ходу був жарт про те, що на Церері не потрібні

закони — адже тут є поліція. Його руки були не надто

чистішими за руки капітанки Шаддид: люди часом випадали

з атмосферних шлюзів, докази часом зникали із сейфів. Ішлося

не стільки про те, що добре, а що погано — скільки про те, що

виправдано. Важко обійтися без у чомусь гнучких моральних

принципів, якщо живеш усередині каменюки, куди їжу, воду,

навіть повітря привозять із місць настільки далеких, що їх

насилу розгледиш у телескоп. Але викраденням людей йому

займатись іще не доводилося.

— Проблема, детективе Міллере?

— Жодної, капітанко. Зроблю, як наказано.

— Не витрачайте на це багато часу.

— Так, капітанко. Щось іще?

Погляд Шаддид полагіднішав, наче вона одягла маску.

Капітанка всміхнулася.

— Як у вас справи з напарником?

— Усе чудово з Гевлоком. Коли він поруч, люди сприймають

мене краще. На контрасті.

Вираз її обличчя змінився хіба тим, що усмішка стала на пів

градуса щирішою. Ніщо так не зближує з начальством, як дрібка

спільного расизму. Міллер шанобливо кивнув і вийшов.

* * *

Його нора була розміщена високо — на восьмому рівні, в окремому житловому тунелі завширшки сотню метрів, п’ятдесят із яких по центру займала ретельно культивована

смуга зелених насаджень. Приховані світильники сяяли під

склепінням основного тунелю, яке було пофарбовано

блакитним, — Гевлок запевняв, що точнісінько такий колір має

влітку небо на Землі. Жити на поверхні планети, маса якої тягне

кожен м’яз та кістку і лише гравітація не дає повітрю витекти

у космос — певний спосіб збожеволіти. Але блакить була

приємною.

Дехто наслідував капітанку Шаддид і ароматизував повітря.

Звісно, варіанти не обмежувалися запахами кави та кориці.

Скажімо, нора Гевлока пахтіла свіжоспеченим хлібом. Хтось

обирав квіткові запахи або напівферомони. Кендис, колишня

дружина Міллера, надавала перевагу парфумам під назвою

«Земна лілія» — йому вони щоразу нагадували про рівні

переробки відходів. Але тепер він вирішив залишити запах

станції, ледь відчутно в’язкий. Фільтроване повітря, що пройшло

крізь мільйони легень. У крані — вода лабораторної чистоти, але

дистильована із сечі, крові, калу та сліз і неодмінно знову ними

стане. Коло життя на Церері настільки маленьке, що запросто

можна розгледіти його вигин. Міллеру саме це й подобалося.

Він налив собі склянку мохового віскі — місцевого напою, що

вирощували на Церері з генетично модифікованих дріжджів, —

а тоді скинув черевики і влаштувався на пінковому ліжку. Досі

міг у всіх подробицях уявити, як Кендис стала б на нього гнівно

супитись та зітхати. Він розвів руками в бік спогаду про

колишню дружину й узявся до роботи.

Джульєтта Андромеда Мао. Він переглядав історію її робочих

і академічних успіхів. Талановина гонщиця. Серед файлів була

світлина

вісімнадцятилітньої

Джулі

без

шолома

в дизайнерському скафандрі: