Герцог Фламберг - Тіні на Поліссі, Герцог Фламберг

Розділ 9 Русалка

Останній промінь сонця пробивався крізь густе листя, малюючи на землі золоті візерунки. Андрій стояв на краю прірви, перед печерою, де жила русалка. Серце його билося як скажений птах, а в жилах холонула кров. Настав час остаточної розв'язки. Разом з братством лісовиків, він увійшов до печери.

Повітря було наповнене вогкістю і смердючим запахом, що нагадував гниючі водорості. Стіни печери були вкриті слизьким мохом і дивними письменами, що світились тьмяним зеленим світлом, ніби живі. З кожним кроком вологість ставала все більшою, а повітря – важчим.

Глибоко всередині печери вони побачили її – русалку. Вона сиділа на камені, її очі світилися зловісним зеленим світлом, нагадуючи коштовні камені в темряві. Довгі, мокрі волосся спадали їй на плечі, а хвіст, що блищав у темряві, нагадував змію. Її образ був одночасно прекрасним і жахливим, як у кошмарі.

"Ти нарешті прийшов," – промовила русалка глухим голосом, що нагадував шепіт вітру. Її голос був сповнений злорадства і впевненості. – "Я чекала на тебе".

Андрій зробив крок вперед, його серце билося в такт його крокам. "Я прийшов, щоб зупинити тебе," – сказав він твердо, його голос звучав рішуче.

Русалка засміялася, її сміх був холодним і пронизливим, як дзвін розбитого скла. "Ти запізнився," – сказала вона. – "Все вже вирішено". Її очі спалахнули яскравим зеленим світлом.

І раптом, печера почала тремтіти. Стіни розійшлися, і звідти вирвався потужний потік темної енергії, що світився зловісним пурпуровим кольором. Вона була схожа на живий організм, що пульсував і змінював свою форму. Русалка піднялася на ноги і спрямувала цю енергію на Андрія.

Андрій підняв книгу заклинань, його руки тремтіли, але він тримався. Він розгорнув сторінки, знайшов потрібне місце і почав читати древні слова. Його голос лунав у печері, як грім, відлунював від стін і наповнював простір священною силою. Сили добра і зла зіткнулися в смертельній сутичці. Печера була наповнена світлом і темрявою, що боролися між собою.

×××

Битва була довгою і виснажливою. Андрій відбивався від нападів русалки, використовуючи всю свою силу і вміння. Його меч спалахував яскравими спалахами, відбиваючи смертоносні удари русалки. Кожен її рух був сповнений смертоносної грації, кожен удар – точністю хижака. Але Андрій не здався. Він пам'ятав про Оксану, про братство лісовиків і про те, що він обіцяв їм повернути спокій у світ.

І тут Андрій згадав слова старого лісовика про те, що русалка колись була доброю. Можливо, в її серці ще залишилася іскра людяності. Ця думка дала йому нові сили. Він глянув на русалку, яка вже майже здолала його. Її очі, колись сповнені злоби, тепер були сповнені болю і відчаю.

"Ти не повинна була ставати такою," – сказав він русалці, його голос був спокійним, незважаючи на виснаження. – "Ти можеш змінитися".

Русалка зупинилася. В її очах з'явився сумнів. Вона дивилася на Андрія, ніби шукаючи в його очах підтвердження своїх слів. І раптом, щось в Андрієві змінилося. Він більше не бачив перед собою монстра, а бачив сумну і самотню істоту, яка прагнула кохання і прийняття. В її очах він побачив відображення своєї власної душі, сповненої болю і сподівань.

Він підійшов до русалки і простягнув їй руку. Його жест був настільки щирим, що навіть русалка відчула тепло. "Дозволь мені допомогти тобі," – сказав він тихо, його голос був сповнений співчуття.

Русалка подивилася на його руку, а потім повільно поклала свою на його. І в ту ж мить темна енергія, що виходила з неї, зникла. Вона ніби розчинилася в повітрі, не залишивши після себе й сліду. На її обличчі з'явився спокій, якого вона не відчувала вже дуже давно.

"Дякую," – прошепотіла вона, її голос був хрипким від плачу.

Коли вони вийшли з печери, сонце вже сходило. Новий день розпочався, і з ним – нове життя. Прокляття було знято, а мир повернувся в обидва світи. Андрій і русалка стояли на краю прірви, дивлячись на схід сонця. Вони більше не були ворогами.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍