Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

— Каша! — схопилася за голову жінка й помчала на кухню.

— Доходить, як до жирафа, на третю добу, — пробурмотів Антон, застібаючи блискавку на олімпійці.

Він вийшов у коридор, гидливо оминаючи кухню. Голосно закашляв, хоч дим його й не душив.

«Нехай зрозуміє, що накоїла», — подумав він.

— Ти куди так рано? — Софія теж вийшла в коридор. — Почекай, я зроблю тобі яєчню.

— Вибач, але я не винен, що ти не можеш упоратися зі своїми обов’язками дружини, — відповів Антон, узуваючись. — У мене ще багато справ. Слід ще в морг заїхати й забрати тіло матері.

— А хіба не Таня забере тіло?

— Слухай, не лізь не у своє діло. Краще подай куртку, хоч якась користь із тебе буде.

Софія мовчки виконала його наказ. Чоловік уже збирався виходити з дому, коли світло в будинку замигтіло.

— О, знову там щось у рубильнику перемикає… чи замикає, — задерла голову жінка.

— Ну так ти ж сидиш вдома. Я хренячу на роботі, зранку й до ночі треную цих безталанних малих ідіотів, а ти настільки безпорадна, що не можеш узяти до рук телефона й викликати електрика.

— Я…

— Не «якай» уже! — махнув рукою Антон. — Я сам усе зроблю. Як завжди.

— Я хочу вийти на роботу, — випалила Софія.

— Куди-куди? — чоловікові здалося, що йому те почулося.

— Я говорила з Олесею, і вона вважає, що робота піде мені на користь.

— Твоя Олеся погано на тебе впливає, якби її чоловік не працював у прокуратурі, я б узагалі заборонив тобі з нею бачитися.

«І знову цей тупуватий і розгублений вигляд, — сердився чоловік, — невже в неї більше ніяких емоцій нема?»

— Дружина повинна сидіти вдома й піклуватися про чоловіка, — продовжив Антон, — а слухатимеш свою дурноголову сусідку, то підеш до неї жити.

Чоловік помітив, що Софіїні очі наливаються сльозами.

«О, добре, хоч вираз обличчя не такий дурнуватий», — подумав він.

Антон голосно видихнув і спробував промовити якомога м’якіше:

— Ну дивися, мені треба йти, поспішати, працювати на чужого дядька, який ніякого уявлення не має про спорт, зате має гроші, щоб тримати спортивний клуб. А тобі добре. Ти вдома, дивишся серіальчики, гортаєш журнали, відпочиваєш. На роботі такого не буде. Тому більше не повертаймося до цієї теми.

Він чмокнув Софію в носа й поспішив до свого автомобіля. Дружина покірно зачинила двері й пішла на задимлену кухню «відпочивати».

Олеся вийшла з двору й одягла рукавички, які нещодавно прийшли їй поштою. Озирнулася. Цьогорічна примхлива зима змінювала настрій щодня. Сьогодні погода вирішила показати свою чарівність і казковість: сонце сяяло, сніг іскрився, а температура повітря підскочила аж до нуля.

— Привіт, Соню! — Дівчина не проминула кілька десятків метрів, коли побачила свою приятельку у дворі.

Софія трохи незграбно розчищала сніг біля ґанку. Олеся вкотре задумалася, що, може, то така майже неприродна задумливість і вайлуватість сформували в сусідки настільки занижену самооцінку. Хоча згодом відмахнулася від цієї думки.

«Ще мені не вистачало аналізувати чужі проблеми, у мене і своїх вистачає».

— Привіт, — нарешті відволіклася від роботи Софія.

Олеся підійшла ближче до паркану й тепер повністю змогла розгледіти приятельку. Сонині природні м’які риси обличчя просто таки зводила нанівець масивна тепла хустка з козячого пуху, із якої вибивалися незачесані світлі пасма волосся. На мініатюрній фігурі висів, наче мішок, старий потертий чоловічий бушлат. А завершувала образ пара гумових утеплених чобіт.

— Що це на тобі? — не стрималась Олеся.

— А що? — трохи ображено запитала її приятелька.

— Мені здається, що жінки в колгоспах і то краще одягалися, ніж ти оце.

— А, ти про це, — Соня зняла робочу рукавицю і тернула носа. — Я ж працюю.

— То й що, слід мати вигляд, наче дєд Мазай?

— Хто? — знічено засміялася Софія.

— Фіг його знає, хто це. Але тобі б ще шапку-вушанку — і точно будеш як якийсь дєд.

— А ти, вочевидь, сніг на підборах розчищала? — спробувала захиститися Соня.

— А от і ні, — дівчина вловила в цій фразі