Іларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк

шмат безтурботності, розумієш? Хотів пожити без проблем… І от маєш — ціла миска! Ніяких проблем: ні дівчини, ні дитини, ні мами… Живи собі й радій… Тільки платять інші…

Андрюха скривився і знову взявся за склянку. Валерка накрив її долонею вже на півдорозі до його рота.

— Це ти, брате, глибоко копаєш…

— Любов — це і є глибоко. А я поки ще й не наблизився.

Андрій знову спробував підняти склянку, але Валера не дав.

— Тобі б у командіровку, га? Зміна обстановки, робота. Якраз є для тебе…

— Та куди ти мене можеш відправити зі свого райвідділку! На Оболонь?

— Давай, поприкалуйся мені! Відрядити не можу, а порекомендувати декому в главку — можу. Там іменно по твоєму профілю. Покажеш себе — яка не яка, а перспектива…

— Я пас, Валерчику… Мені, мабуть, краще місяць просто вдома пересидіти.

— Ого, які балачки! Хтось уже якось, кажицця, пересиджував.

Андрій прибрав його руку і знову підняв склянку.

— Андрюх, я серйозно! — Валера перехопив його кисть і забрав бурбон. — Зав’язуй пить! І дома сидіти тобі не можна, ясно? Чи ти забув, як ми познайомилися? І ким ти був!

— Ким?!

— Сам знаєш! Реально за тебе переживаю.

Він, звісно, правду каже. Андрій був тим, хто звернувся калачиком на денці склянки і, напевно, ґиґнув би там. Тим, хто здатен опритомніти посеред вулиці з ножем, приставленим до горла якомусь хлопцеві. Тим, кого валить психолог на медкомісії. Хто може сісти в потяг і поїхати назавжди. Будь-якого дня — просто почувши запах гару і зброярського мастила. Почувши східний акцент, побачивши дівчину в хіджабі… Та й просто прокинувшись із неясним відчуттям втоми і туги.

— Може, реально краще у відрядження… — несподівано для себе промовив Андрій.

— Краще-краще! — пожвавився Валерка. — Там усі матеріали зібрані — тебе ждуть! Квитки купимо…

Валера заходився розповідати про саму справу, та Андрій не слухав. Алкоголь уже зробив думки в’язкими і повільними. У грудях тупим цвяхом засіла туга.

— Валер! — урвав Андрій на півслові. — Дай цигарку.

— Ти ж кинув…

— Та я одну…

Той несхвально скривився, але підійшов до вішака і встромив руку у внутрішню кишеню. Цигарки виявилися ментоловими «слімзами», й за іншої ситуації Андрій би пожартував із друга. А нині мовчки вийняв одну з пачки.

— Принесуть щот, і я вийду, — сказав Валерка.

— Та перестань, Валер. Я тут стільки віскачу вдув, а ти платити зібрався…

— Ти ж казав, це бурбон! — Валерка підморгнув йому і простягнув запальничку. — Сьогодні вгощаю.

А потім раптом згріб його в обійми, і вони довго стояли отак мовчки…

Уже надворі Андрій усвідомив, як сильно всередині «Міражу» чадило багато разів поспіль пересмаженою олією. Важкий, прогірклий запах теліжився за ним невидимою липкою мантією, чіпляючись за одяг і волосся. А тут повітря було по-зимовому свіже. Андрій залюбки підставив обличчя легкому свіжому вітерцю, намагаючись позбутися ватяної тяжкості в голові. «Скільки я випив? — подумав він. — Не так і мало, як на другу дня».

На матово-чорній Валерчиній «зіпо» було кольорове зображення злостивого, пекельного на вигляд клоуна. У випростаній руці з нестриженими жовтими нігтями він стискав круглу, схожу на гарматне ядро, бомбу. І на ґноті, що стирчав із неї, вже витанцьовував бадьорий іскристий вогник. «Клінк!» — сказала запальничка, і горішня частина клоунської довбешки відкинулася вбік разом із покришкою.

Десь неподалік завила сирена «швидкої», що наближалася, чи, може, поліції. Андрій не помітив — його увагу поглинув пекельний клоун на запальничці. Він підніс її до кінчика цигарки. Цей рух видався неприродно плавним, і він подумки відзначив, що добряче напився. Його палець ліг на ребристу поверхню кресала. Коліщатко прокрутилося з приємним «вжих», із-під нього порснули гострі оранжеві іскри, навколо ґнотика самотня ниточка диму видала зо два тужливих танцювальних па, але вогонь не запалився. Андрюха лайнувся і крутнув коліщатко ще раз. Той самий результат.

Десь у глибині свідомості промайнула несмілива думка, що вереск сирени тепер уже геть близько, та це спостереження так і не вирвалося на поверхню, потонувши у м’яких хвилях алкогольної роззявкуватості. «Ну, запалюйся!» — сказав він і втретє крутонув кресало. Нічого.

Сирена летіла вздовж вулиці, мов потік річки, що вирвалася з берегів. Якби цієї миті Андрій із кимсь розмовляв, то вереск, що тиснув на вуха, довелось би перекрикувати. Але його єдиним імовірним співрозмовником був намальований клоун, тож Андрюха зосереджено гіпнотизував бомбу в його руці, бо намальований ґнотик став начебто коротший…

«Це алкоголю у твоїй крові стало начебто більше», — заперечив він сам собі. Намальований оранжевим веселенький вогник і справді майже пірнув у сталеве черево бомби. А досі ж видавався таким, ніби його допіру запалили… «Та йди ти!» — подумки сказав клоунові Андрій і знову чиркнув запальничкою. Сніп іскор вийшов розкішний. На мить здалося, що ця спроба вдала, та запальничка розщедрилася лишень на нитку щільного диму. «Бензин», — здогадався він.

Закривши «зіпо», Андрій добре її потрусив і знову підняв. «Ґнотик на бомбі точно був довший…» — насупився він, але ця думка вмить загубилася в коловерті хмільних образів. Андрій труснув головою й відкинув покришку.

Мелодійний «клінк» цілком розчинився в близькому вереску сирени, тому що осяяне мигалками рило величезного пожежного автомобіля саме втиснулося у вузьке річище звивистого провулка. Сирену тепер можна було чути навіть не вухами, а просто шкірою. Але Андрій не помічав, адже все його «я» зараз зосередилося на пучці великого пальця, що вперся в коліщатко кресала. Чирк! Тугий пучок іскор випурхнув із закіптюженої поверхні кременю, і ґніт, видавши переляканий звук, усе ж таки спалахнув.

Певно, Андрія занадто поглинуло це завдання, і лише тепер його сп’янілий мозок звільнив місце для чогось іще. Бо щойно він подумки промовив: «Є!» — й жовтогаряче полум’я заходилося лоскотати навислий над ним кінчик цигарки, як десь над його головою немов проламали товсту кору льоду. На Андрія скаженим звуковим потоком упало люте виття пожежної сирени. Він бурхнув йому навіть не у вуха, а кудись набагато глибше — у спинний мозок, у живіт, у кінчики пальців ніг, і Андрій підскочив як ошпарений, умить усвідомивши, що стоїть на самісінькому краю вузесенького, навіть без бровки, тротуару; що з його боку вулиці не припаркована жодна автівка, а громадище пожежного авто займає, здається, увесь провулок. І що саме тут, біля входу в кафе «Міраж» вуличка вигинається, отже, водієві треба дуже постаратися, щоб не проїхатися по тому місцю, де зараз підкурює ментолову цигарку позаштатний експерт поліції, перспективний кримінальний психолог Андрій Гайстер.

Усе це промайнуло в його думках зі швидкістю електричного розряду.