Надя Фендріх - Сестри-вампірки 2

Дака, застібаючи на зап’ястку шкіряний ремінець із заклепками.

Сільванія розгублено подивилася на неї.

– Ні, це не варіант. Чого доброго, подумає, що я міська божевільна. А хто захоче зустрічатися з міською божевільною? Ясна річ, ніхто!

Сільванія заховала обличчя в подушку.

– Отже, він не твоя людина, – байдуже кинула Дака.

Сільванія відірвала обличчя від подушки і гнівно глянула на сестру:

– Он воно що! Ото вже дякую тобі красно! І відколи це ти в нас фахівець зі стосунків між жінками та чоловіками?

Дака з незворушним виглядом одягла шкіряну куртку.

– Жалкую, та свій поганий настрій тобі доведеться зривати на кому-небудь іншому, а мені час.

– Якщо ти до друзів щодо походу, то я з тобою, – зібралася було Сільванія.

– Взагалі-то, ні, – усміхнулася Дака. – Я йду на побачення з Мурдо.

– Що? – вкрай зачудувалася Сільванія: вже чого-чого, а такого від Даки вона не чекала.

– Він прольотом у Біндбурзі, то ми й домовилися зустрітися. Якщо побачиш когось із наших друзів  – перекажи, що я не проти пожити в справжньому шатрі бедуїна. А Лудо нехай попросить у діда бичаче око  – ним добре багаття розпалювати. Спасибі!

Помахавши Сільванії рукою, Дака швидко зникла за дверима.

«Чудово, – подумала Сільванія. – Раз у раз я розхльобую все за двох».

Побачення з вампіром

Медсестра Урсула прямувала на вулицю Ліндевег. Її очі ховали сонцезахисні окуляри, на голові був легкий літній капелюшок, у руках  – коробка шоколадних цукерок.

Дійшовши до садового паркану будинку № 21, вона зупинилася й витягла з сумки небесно-блакитного кольору конверт із іменем та адресою відправника. «Дірк ван Комбаст, Ліндевег, 21». Урсула спантеличено розглядала фасад. Будинок зусібіч було обвішано хрестами і зв’язками часнику. Побачивши всю цю пишну оздобу, Урсула мимоволі скривилася  – і те, і інше вона терпіти не могла. Та аж надто їй хотілося дати шанс своєму шанувальнику. Тому вона рішуче натиснула на кнопку дверного дзвінка. Почувся скрегіт безлічі замків. За п’ять хвилин двері відчинилися, і на порозі будинку з’явився Дірк ван Комбаст.

– Добридень, Урсуло, – зрадів Дірк. – Вельми щасливий, що ви прийшли на моє запрошення!

Збиваючись з ніг (одну з яких вкривав гіпс), Дірк поспішив до хвіртки.

– Узагалі-то, ходити в гості до пацієнтів я не маю звички. Але вірші мені ще ніхто до цього не присвячував. – Із цими словами медсестра помахала конвертом. – Ви їх самі написали?

Дірк ван Комбаст зашарівся.

– Авжеж, авжеж, – залепетав він, від збентеження для чогось почухавши пластир на лобі. – Це я присвятив вам… Але що ж ми стоїмо? Ласкаво прошу до моєї фортеці!

Дірк увів на спеціальній клавіатурі двадцятизначний пароль. Двері хвіртки зі скрипом прочинилися. Дірк господарським жестом запросив увійти Урсулу й обережно зачинив за нею двері.

А в цей час Дака сиділа на даху іржавого вагона під повіткою старого вокзалу. Дівчинка щосили намагалася притлумити в собі хвилювання. Та всі зусилля були марні: щаслива усмішка не сходила з обличчя Даки. Під курточкою скрібся Карл-Хайнц  – він теж не знаходив собі місця, смакуючи наперед швидку зустріч із Карлоттою.

На дах тихо приземлився Мурдо.

– Здрастуй, Дакаріє! – хрипко сказав він.

– Привіт! – усміхнулася Дака.

Кажанчики у неї в животі знову пустилися в шалений танок, а серце зрадливо закалатало.

– Здрастуй, Карле-Хайнце. Карлотта знудьгувалася за тобою.

Нахилившись, Мурдо дістав із чобота кохану Карла-Хайнца. П’явок поклали поруч, і ті, відразу ж забувши про все на світі, закохано забуркотіли.

– Які вони милі, – розчулилася Дака.

Мурдо зацікавлено озирнувся навколо.

– А тут добре!

– Це одне з моїх найулюбленіших місць, – палко сказала Дака. Їй лестило, що Мурдо тут до вподоби. – Якщо хочеш, я покажу тобі кладовище й місто. Хочеш?

Мурдо глибоко зітхнув:

– Просто побудьмо тут. Я тільки те й роблю, що вештаюся по містах і кладовищах. Годі з мене цієї метушні.

– Так-так, авжеж, як скажеш, – усміхнулася Дака.

Мурдо подивився їй у вічі.

– Знаєш, я не хочу втомлювати тебе теревенями про моє тлінне життя… а хочу подякувати тобі…

– За що? – здивувалася Дака.

– Просто за те, що ти є.

Дака спантеличено подивилася на нього. Мурдо Дако-Апусено, фронтмен «Криптон Крекс», мегазірка всіх вампірських часів і племен, дякує своїй фанатці Дакарії Цепеш, яка ще вчиться в школі і навіть не є повнокровним вампіром, за те, що вона є?!?

– Розумієш, – почав Мурдо, – це тільки здається, що у мене в житті все круто. Насправді, в нас із «Криптон Крекс»  – не найкращі часи. У якийсь момент моє натхнення вичерпалося. Ми от уже триста років граємо якийсь мотлох.

– Не кажи так, – заперечила Дака, – у вас ultimo геніальна музика!

– Можливо, – сумно погодився з нею Мурдо. – Однак і нового в нас теж нічого немає. Бетховен, «Роллінг Стоунс», Роббі Вільямс, Джастін Бібер  – одне й те саме з концерту в концерт, із року в рік, із століття в століття.

Дака не знала, що й сказати.

– Якось зненацька мене покинуло натхнення, не стало снаги, а разом із цим пішло бажання займатися музикою, – продовжував Мурдо. – Але потім я зустрів тебе. Після тієї нашої зустрічі на концерті я сів і відразу ж написав нову пісню. Найкращу в моєму житті!

– Чудово! – усміхнулася Дака, з останніх сил стримуючись, аби не показати, як її тішать ці слова.

– І тоді мені спало на думку… Як ти дивишся на те, щоб поїхати зі мною у велике турне? – Мурдо подивився на неї.

Дака здивовано витріщилася на нього.

– У велике турне? З «Криптон Крекс»?

Мабуть, це сон. Мурдо. Хоче. Щоб. Вона. З ним. Їхала. У турне.

Мурдо кивнув.

– Це… Це було б… мегасупергалактичнокруто! Zenzatoi futzi, boi, boi, boi! Ти ж серйозно, так?

Мурдо посміхнувся, блиснувши в темряві гострими іклами.

– Я був би невимовно щасливий, якби ти пристала на мою пропозицію. До того ж, це було б корисно для нашої творчості.

Дака кинулася Мурдо на шию. Вона була не в силах надалі стримувати почуття.

– Ну авжеж, я згодна! У мене зараз купа вільного часу  – цілих шість тижнів. Літні канікули тільки розпочалися. Тож коли ми вирушаємо?

Мурдо посміхнувся.

– Такої бурхливої радості я, зізнаюся, не чекав.

«От чорт! – подумала Дака. – Треба якось контролювати свої емоції». Вона опустила руки. Хоча, якби її воля, вона, певна річ, обіймалася б із Мурдо цілу вічність. А як смачно він пахнув сирою ганчіркою для підлоги! Закачатися!

– Радий, що ти погодилась. Завтра після заходу я прилечу за тобою. До восьмої будеш готова? І, до речі, де ти мешкаєш?

– Як, уже завтра? – Дака замислилася. Але ж завтра  – похід, і вона може підвести друзів.

– А чого тягнути? Післязавтра у нас концерт в Амстердамі, – терпляче пояснив Мурдо.

Дака задумливо кивнула.

– Гаразд. Тоді зустріньмося тут.

– Я чекатиму на тебе, – прошепотів Мурдо, пильно дивлячись Даці в очі. Його погляд був такий серйозний і глибокий, що в Даки повиступали сироти на шкірі.

Десь поруч захрьокало і заплямкало. Карл-Хайнц і Карлотта палко цілувалися напередодні чергового розставання. Посадивши своїх вихованців  – хто до кишені куртки, хто в чобіт, – Дака і Мурдо попрощалися до завтра. Мурдо відразу зник у ночі, а Дака зробила кілька кіл над старим вокзалом.

Тепер це місце здавалося Даці ще милішим. Але, літаючи в нічному небі, вона й гадки не мала, що просто зараз, сидячи під тим самим іржавим вагоном, єхидно потирає кістляві руки старий вампір.

– Знала б ти, мила Дако, як потішила зараз старого Ксантора. Porrokolerox, – злісно кавкнув вампір. – Хай буде зі мною помста…

І у нічній тиші пролунав жахливий сміх, від якого стигла кров, та спалахнули вогняно-червоними вогниками два ока.

Ворог не дрімає

Дірк ван Комбаст сяяв від задоволення. Медсестра Урсула була до нього прихильна, що його, щиро кажучи, не дуже й дивувало: навіть із пластиром на лобі, коміром на шиї і гіпсом на нозі він залишався привабливим чоловіком.

– Ти надзвичайно добре готуєш, Дірку, – захоплено зауважила Урсула, ласуючи подарованими цукерками. – Стейк із кров’ю, червоне витримане вино… Зізнатись, я давно так смачно не їла.

– Пусте, – сором’язливо відповів Дірк.

– І цукерки. Ти ніби знав, що я люблю шоколадні