Вікторія Ван - Мій особистий ворог, Вікторія Ван

Після його слів, я почула звук кроків, які віддалялись. І коли двері були вже замкнені, я знову почула:

- Юнгі, ти обережніше з ним на цю тему, скільки тобі ще це повторювати… - Голос Намджуна - хлопець говорив це досить розтягнуто, я ж нагострила ще більше свій слух.

- І це щось змінить? – У голосі другого відчувались нотки роздратованості. – Скажи дякую, що я і так не кажу йому все, що думаю про цю шл*ху.

- Все досить! – Грубо перебив його перший. – Просто нічого про неї не говоріть, це стосується і тебе Чонгук. – Повернувся він тепер до мого однокласника, і я змогла розгледіти його обличчя, він був таким же гарним, як і його друзі, але виглядав дещо старше за них.

Я стояла за дверима, не знаючи, що робити. Буде погано, якщо мене тут побачать, але я все ж продовжувала стояти і слухати їх розмову, яка мене дуже цікавила. І проковтнувши всю свою злість на слова у сторону моєї матері, я знову почула звук кроків. Хлопці, які стояли недалеко від мене повернулися у сторону вхідних дверей.

- Як там Юнгі, ще не подох. – почула я ще один незнайомий голос, і після своїх слів хлопець почав сміятись, інші ж його сміх не підхопили. Згодна, такий собі жарт.

- Дуже смішно, оборжатся, - Промовляючи це, Юнгі завозився і трохи піднявся, опираючись на підлокітник. – Ідіот.

До дивана підійшли ще два хлопця, теж азіати. Як їх там Ада назвала – BTS, чудесно, я зараз сиділа і ховалась від BTS, підслуховуючи в цей час їх розмову.

- Як ти чувак? – Промовив ще один хлопець, сідаючи біля ніг потерпілого.

- Жити буду.

- А от і я, - голос також лунав десь із сторони вхідних дверей, і через кілька секунд в моєму полі зору з’явився Чімін із Техьоном. Перший тримав у своїй руці пакет, з якого виймав бинти. – У тебе є ножиці? – повернувся він до Техьона.

- Можуть бути в кухні. – Відповів він, дивлячись на Юнгі, цього разу хлопець підійшов трохи ближче, і я могла його добре роздивитись.

- Піду пошукаю. – Відповів невдалий жартівник.

- Тільки, поворушись, Хобі, добре? – Крикнув йому Чімін, виймаючи медичне приладдя.

- Постараюсь. – Почула я його відповідь, переступаючи ледь чутно з ноги на ногу, і ще більше нервуючи.

- Куди він тебе пирнув? – Запитав Чімін, роздивляючись Юнгі, я ж нервово закрила рот рукою. Я не очікувала що все настільки серйозно.

Юнгі почав знімати рубашку, але нервовий крик змусив його зупинитись. Всі повернулись у сторону кухні, я ж затамувала подих.

Через мить я почула звуки сміху того ж Хобі.

- Що таке? – Мовив до нього хлопець, якого звали Джуном.

- Ти не казав... – Юнак все так же сміявся, промовляючи це.

- Що я не казав? – Відповів йому Техьон.

- Ти не казав, що у тебе є кіт. – Уже спокійніше промовив хлопець.

От зараза.