Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— Ти будеш чарівником, Натаніелю, — сказала господиня. — Це найвища честь, що випадає будь—якому хлопчикові або дівчинці. Твої батьки зважились на найвищу жертву, дозволивши тобі обрати цю шляхетну долю. Ні, не плач, мій любий. Ти повинен бути сильним, старатися щосили й добре вчитися. Ходи-но сюди, до вікна. Стань на цей стілець. А тепер подивися отуди. Бачиш там, удалині, маленьку башточку?

— Оту?

— Ні, любий, це адміністративна будівля. Оту невеличку, брунатну, ліворуч. Це Парламент, дитинко. Там засідають найкращі чарівники, щоб правити Британією й нашою імперією. Це туди щодня їздить пан Андервуд. Якщо ти старанно вчитимешся й слухатимешся наставника, то теж коли— небудь туди їздитимеш, і я тобою пишатимусь.

—Так, пані Андервуд.

Натаніель дивився на башточку, аж поки йому заболіли очі. Він добре запам’ятав цю будівлю. їздити до Парламенту.. Коли—небудь так і станеться. Він старатиметься, щоб пані Андервуд пишалася ним.

Поволі — чималою мірою завдяки ласці пані Андервуд — Натаніелева туга за домом почала вщухати. Спогади затьмарилися, біль затамувався — хлопець майже забув, що мав колись власних батьків. Сприяла цьому й безупинна рутина роботи та навчання: це забирало майже увесь Натаніелів час, і йому просто було ніколи сумувати. Кожен день починався з того, що пані Андервуд будила його стукотом у двері.

— Чай на сходах. Пити, а не мити ноги.

Це ритуальне зауваження з’явилося після того ранку, коли Натаніель, ще напівсонний, ішов до ванної і влучив ногою точнісінько по кухлику з окропом. Гарячий чай вихлюпнувся просто на стіну. Пляма, наче засохла кров, зосталася там на довгі роки. На щастя, наставник так і не дізнався про цю пригоду. Він ніколи не піднімався в мансарду.

Умившись у ванній поверхом нижче, Натаніель надягав сорочку, сірі штани, сірі гольфи, незручні чорні черевики і — якщо було холодно — теплого светра, що його купила для нього пані Андервуд. Він старанно зачісувався до високого дзеркала у ванній і хутко оглядав у ньому самого себе — худорлявого, блідого хлопчика. Потім він, узявши свої зошити, бічними сходами йшов на кухню. Поки пані Андервуд готувала для нього вівсянку та грінки, він намагався закінчити вчорашнє домашнє завдання. Пані Андервуд частенько тут допомагала йому.

— Азербайджан? Здається, його столиця — Баку.

— Баку—у?

— Еге ж. Поглянь у себе в атласі. А навіщо це тобі?

— Пан Перселл сказав, що цього тижня я мушу вивчити увесь Середній Схід. Усі країни та іншу бридню.

— Даремно ти так... До речі, грінки вже готові. Тобі справді слід вивчити всю цю «бридню», щоб ти зміг перейти до цікавішої науки.

— Але ж це так нудно!

— Це тобі так здається. Я бувала в Азербайджані. Баку, звичайно, неабияка глухомань, зате це важливий центр вивчення афритів.

— А хто це такі?

— Вогняні демони. Другий за силою різновид духів. У горах Азербайджану потужна вогняна стихія. Саме там зародився зороастризм. Його прихильники шанували божественний вогонь в усіх живих істотах. Якщо ти шукаєш какао, то воно тут, за вівсянкою.

— Пані Андервуд, а ви бачили там джина?

— Щоб побачити джина, не треба їхати до Баку, Натаніелю... І не розмовляй, будь ласка, з повним ротом. Ти всю мою скатертину засипав крихтами. Ні, джин сам прийде до тебе — а надто тут, у Лондоні.

— А коли я побачу фрита?

— Африта, Натаніелю. Скоро, якщо добре вчитимешся. їж мерщій. Пан Перселл, напевно, вже чекає на тебе.

Після сніданку Натаніель збирав свої підручники і йшов до кабінету на другому поверсі, де на нього справді чекав пан Перселл. То був молодик із білявим волоссям, яке він раз по раз пригладжував, марно силкуючись заховати залисини. На ньому завжди були трохи завеликий сірий костюм і неоковирно строката краватка. Звали його Волтер. Він нервувався з першого—ліпшого приводу, а розмови з паном Андервудом (що вряди—годи траплялися) просто—таки виводили його з себе. Як наслідок, він вихлюпував своє роздратування на хлопця. Перселл був надто порядний, щоб поводитись із Натаніелем по—брутальному — учень працював сумлінно й старанно, — зате чіплявся до кожної його помилки, аж скавулячи з люті, мов те розлючене собача.

Пан Перселл не навчав Натаніеля магії. Він сам анітрохи на ній не знався. Натомість він викладав хлопцеві численні інші предмети — насамперед математику, сучасні мови — французьку й чеську — географію та історію. Особливу увагу він приділяв політиці.

— Ану ж бо, юний Андервуде, — міг сказати пан Перселл, — що є основним призначенням нашого вельмишановного уряду?

Натаніель замислювався.

— Ну ж бо! Ну ж бо!

— Правити нами, сер?

— Захищати нас! Не забувай, що наша країна перебуває в стані війни. Прага досі утримує долини на схід від Богемії, а ми намагаємось не пропустити її війська до Італії. Нинішні часи небезпечні. Агітатори й шпигуни вільно почуваються в Лондоні. Щоб зберегти Імперію цілою, нам потрібен сильний уряд, а сила — це магія. Уяви собі країну без чарівників! Це неможливо — жалюгідний простолюд при владі! Запанує хаос, а за ним неминуче настане вороже вторгнення. Тільки наші правителі рятують нас від анархії. Ось чого ти повинен прагнути, хлопчику. Стати членом уряду й правити з честю! Запам’ятай це.

— Так, сер.

— Честь — найважливіша риса чарівника, — провадив пан Перселл. — Чарівник володіє великою силою й мусить користуватись нею розважливо. В минулому траплялося, що безчесні чарівники намагалися влаштовувати державні перевороти. Й щоразу в них нічого не виходило. Чому? Бо проти них боролися справжні чарівники, на чиєму боці були честь і справедливість.

— Пане Перселл, а ви чарівник?

Учитель пригладив волосся й зітхнув:

— Ні, Андервуде. Мене... не обрали. Але все-таки я служу країні, чим можу. А тепер...

—То ви простолюдин?

Пан Перселл ляснув долонею по столу:

— Тут, коли твоя ласка, запитую я! А тепер бери транспортир. Переходьмо до геометрії.

Невдовзі після того, як Натаніелеві