Артур Ллевелін Мейчен - Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен

та бляклі й віддавали душком меланхолії, що властивий хутру, яке лежить у крамниці вживаного одягу в якомусь темному провулку. На руках у неї були чорні лайкові рукавички, поморщені від постійного користування, вицвілі на пучках пальців до синюватого відтінку, і багато що вказувало на те, як старанно їх намагалися відремонтувати. Її волосся, що прилипло до чола, виглядало тьмяним і безбарвним, хоча жінка, вочевидь, намастила його якимось жиром, щоб надати йому блиску. Високо на голові у неї сидів старовинний капелюшок, прикрашений чорними висульками, що паралітично бряжчали одна об одну.

І в самому обличчі місіс Ніксон не було нічого, що б відповідало тому образу, який Дарнелл намалював у своїй уяві. Воно було зморшкуватим і худим, землистого кольору, з гострим носом та запаленими очима якогось дивного водянисто-сірого кольору, які, здавалося, звужувалися від світла, так само як і від несподіваної зустрічі з поглядами інших людей. Вона сиділа поруч з його дружиною на зеленій садовій лавці, і Дарнелл, що вмостився у плетеному кріслі, принесеному з вітальні, дивлячись на неї, усвідомлював, що ця похмура і ледь зрима постать, яка бурмотіла щось у відповідь на ввічливі запитання Мері, була страшенно далека від образу багатої та впливової тітки, яка могла запросто подарувати на звичайний день народження сто фунтів. Спочатку жінка була небагатослівна. Вона почувалася доволі стомленою, бо дорога в таку спеку видалася важкою, а вона боялася одягнутися в щось легше, оскільки такої пори ніколи не знаєш, яка погода буде увечері. Часто після заходу сонця залягали холодні тумани, а вона зовсім не хотіла захворіти на бронхіт.

— Я вже думала, що ніколи сюди не доберуся, — продовжила вона, піднявши голос до жалібного писку. — І навіть не уявляла, що тут така глухомань, сто років не була в цих краях.

Жінка витерла очі, згадавши, мабуть, давні часи в Тьорнем-Ґрін, коли вона вийшла заміж за Ніксона. Після того як хустинка виконала свою місію, старенька вкинула її до поношеної чорної сумочки, яку вона радше притискала до себе, ніж тримала. Помітивши, що її сумка була напхом напханою і ледь не тріщала по швах, Дарнелл почав ліниво розмірковувати над її вмістом: можливо, думав він, там якісь листи чи неспростовні докази зрадницьких та облудних учинків дядька Роберта. Він відчув себе зовсім ніяково, коли помітив, що тітка дружини увесь цей час нишком відводила погляд від нього з Мері. Підвівшись з крісла, він пройшовся до іншого кінця саду, де запалив люльку й став походжати туди-сюди посипаною жорствою доріжкою, все ще вражений від усвідомлення тієї прірви, що пролягала між реальним та уявним образом тієї жінки.

Раптом він почув шепіт і побачив, що місіс Ніксон схилила голову до його дружини.

Мері встала й підійшла до нього.

— Ти не проти, Едварде, перейти до вітальні? — пробурмотіла вона. — Тітка каже, що у твоїй присутності вона ніяк не може наважитися обговорювати деякі делікатні питання. І, мушу сказати, я її розумію.

— Чудово, але я думаю піти деінде. Мені б не завадила прогулянка. Не хвилюйся, якщо я трохи затримаюся, — сказав він. — А якщо я не застану твоєї тітки, то попрощайся з нею від мене.

Дарнелл вийшов на головну дорогу, де по коліях гуркотіли трамваї. Спантеличений та розгублений, він намагався зрозуміти оте полегшення, яке відчув, позбавивши себе присутності місіс Ніксон. Він переконував себе в тому, що її горе від ганебної поведінки чоловіка заслуговувало на співчутливу повагу, але, на свій превеликий сором, натомість відчував до неї якусь фізичну відразу, коли вона отак сиділа в нього в саду у своєму вицвілому чорному одязі, витираючи запалені очі мокрою хустинкою. Якось ще в юності він ходив до зоопарку, і йому назавжди закарбувалося в пам'яті, як його пересмикнуло з огиди від вигляду плазунів, що повільно звивалися й повзали один по одному, сплітаючись у слизькому клубку. Його вжахнула схожість між цими двома почуттями, і він швидко закрокував по рівній одноманітній дорозі, споглядаючи непривабливе видовище недільного життя міщанського Лондона.

У Ектоні все ще витав Дух давнини, що заспокоював його розум та відволікав від неприємних думок, і коли нарешті цегляні мури залишилися позаду, а до його вух більше не долинав пронизливий крик і гучний сміх людей, він вийшов на затишне поле і, спокійно всівшись під деревом, побачив перед собою мальовничу долину. Сонце сховалося за пагорбами, а хмари стали схожі на розквітлі кущі троянд. Він сидів там у густих сутінках, поки на нього не повіяв прохолодний вітерець, а тоді, зітхнувши, підвівся на ноги й подався назад — до цегляних мурів та тьмяно освітлених вулиць, по яких знуджено вешталися юрби гульвіс. Бурмочучи собі під ніс слова, що лунали мов чарівна пісня, він у піднесеному настрої повернувся додому.

Мері повідомила йому, що місіс Ніксон пішла ще півтори години тому. Дарнелл полегшено зітхнув і разом з дружиною вийшов у сад, де вони сіли пліч-о-пліч.

Якийсь час між ними панувала мовчанка, аж нарешті Мері заговорила з нервовим тремтінням у голосі.

— Едварде, — почала вона, — тітка зробила одну пропозицію, про яку ти повинен почути. Думаю, нам потрібно її обдумати як слід.

— Пропозицію? А як же та любовна інтрижка? Дядько досі їй зраджує?

— Ах, так! Вона мені все розповіла. Дядько навіть не думає каятися. Схоже, він винайняв для тої жінки помешкання десь у місті й облаштував його дуже дорогим коштом. Він сміється з тітчиних закидів і каже, що хоче нарешті відвести душу. Ти бачив, яка вона пригнічена?

— Так, вона виглядає дуже засмученою. Але хіба дядько не дає їй грошей? Вона надто убого вбрана для жінки її становища.

— У тітки дуже багато чудових речей, та мені здається, вона їх просто любить накопичувати, не вдягаючи, бо панічно боїться зіпсувати свої вбрання. Повір, річ не в грошах, оскільки два роки тому, коли дядько ще був ідеальним чоловіком, він заповів їй значну суму. Власне, про це я й хочу з тобою поговорити. Тітка хоче оселитися разом із нами, за що готова щедро платити. Що ти на це скажеш?

— Хоче жити з нами? — вигукнув Дарнелл, аж люлька на траву впала. Він був настільки приголомшений думкою про те, що тітка Меріан мешкатиме з ними під одним дахом, що застиг, втупившись невидющим поглядом кудись поперед себе, не відаючи, що ще для нього приготував цей жахливий вечір.

— Я знала, що ти не будеш у захваті