Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

не хотять удома господарювати та й за панське добро гризуться. Аж воно виявилось, що не дарма вони боролись. Дурні були ми, не стали в допомогу, проґавили. Ну, та ще вернеться…

– Хіба? – зиркаю на нього.

– Вернеться! – твердо каже селянин. – Так воно не може бути. Не всі ж петлюрівці загинули. Коли б вони лиш гасло подали, то в нас таке спалахне, що страх! Дозолили людям до печінок. Тепер наші хлопці аж пищать та війни просять. Тепер би з армії не тікали, о, не тікали б…

З півдня небо заволікалось хмарами. Я рішив виїхати на шосе. Але під Тарасівкою намочив рясний дощ. Ровером годі їхати. Найняв дядька і на літерняку доїхав до шосе.

Їзда стала дуже важка: на шляху стояли калюжі, а розмоклий болотяний пісок чіплявся до коліс ровера. Я ледве-ледве посувався.

Вночі вже просмикнув через Дунаївці. Була субота; по вулицях містечка гуляла сила публіки; мене ніхто не помічав. Зліз із ровера, шукав чогось поїсти, але буфети і тут не водяться. Напився лиш содової води.

За Дунаївцями сухіше. Я погнав, як на перегонах. У Шатаві знов спочив, купив шмат хліба в чумаків.

Під досвіток, як з’їжджав з високої гори, заблищали кам’янецькі вогні. Кольнуло в серце. Починалась небезпечна смуга.

Мав намір заїхати до знайомих на Садовій вулиці, щоб відпочити, викликати студента П., з яким познайомився у поїзді з Москви, і розпитати про кордон. Але вночі незручно людей будити. А може там чекісти на кватирі?!

До ранку десь перечекати. Підступив у недобудовану хату, забарикадував двері травою, а ровер прикрив бадиллям і задрімав.

Ранком схопився, одягнув наверх чистішу сорочку, обмив росою бруд і посунув поволеньки до Кам’янця.

За годину сидів у знайомих. Зразу зраділи давньому гостеві. Коли ж сказав, куди прямую, – вжахнулися й круто змінили ставлення до мене, особливо господар. Він недвозначно натякнув, щоб я ішов від них; навіть викликав господиню і довго в кухні туркотів «нехай негайно забирається». Та ледве вгамувала його, мовляв, куди він піде?

Неприємно було вислухувати це, тяжко переживати такий стан; зло брало, що люди такі шкурники й страхополохи.

Господарі вийшли з кухні, ледве заховуючи подразливе незадоволення.

– Бідний! – почала О. М. – Ви попали в саму діру. Тут чекіст на чекістові. Така стежа, такий терор!.. Місто заніміло в страсі, як у 20-м році. Щодня арешти, що божого дня ведуть зв’язаних по 15 – 20 душ до Допру…

І обливали мене страхіттями прикордонного міста. Щоночі облави, обшуки, арешти, виклики; ходити вільно лише до 9 години вечора; найменший збір на приватній кватирі арештується, як збір таємної організації. Кожна нова особа, приїхавши до Кам’янця, мусить протягом шістьох днів зареєструватися в міліції, в противнім разі – страшна кара.

Про перехід кордону чи контрабанду ніхто тепер не думає: за піймання у прикордонній смузі без перепустки – розстріл без суду й слідства. Стежа на кордоні збільшилася страшенно: щокожний кільометр ходить варта, вночі два рази пробігають кінні стежі та блукають собаки-вовкодави. Ці тресовані звірі нюхом чують людину за кільометри і настигають. Тікає – кидаються і валять з ніг, душать; стане – вартують і гавкають, поки не прибіжить вартовий.

Господар-учитель з острахом розповідав про собачий інститут у Кам’янці, єдиний на весь ССРР; там тресується 150 шукачів-собак ріжноманітних заводових пород; між ними є рідкі німецькі породи вовкодавів, скуповувані за величезні гроші (6000 карб., штука); для кожної породи утримують фахових інструкторів. Сам господар ходив з дітьми в екскурсію до інституту; перед очима екскурсантів демонстрували, як собака наскакує на людину-чучело і валить з ніг, як вона вишукує того, на кого вкаже інструктор.

Я в’янув від таких інформацій, а господарі ще більше залякували:

– Ви вчинили величезну помилку, вдарившись на Кам’янець. Краще було вдатися десь до Індій чи до Персії. Велике щастя треба мати, щоб перебратися на той бік. Вас можуть схопити кожної хвилини ще в місті. А що буде, як, не дай Боже, сюди зайдуть, чи на вулиці затримають? Що ви казатимете?

І замість зарадити щось моєму станові чи бодай потішити, вони заклопоталися про себе. Що я за них повинен казати, як мене спіймають? Чого зайшов іменно до них? Про що з ними говорив? Як давно їх знаю і т. інше. О. М. вже уявила мене в кам’янецькім Допрі й журиться, що й шматок хліба не зможе передати; господар побивається, що їх неодмінно потягнуть, його з посади звільнять…

Невимовно болісно було вислухувати їхні речі. Обида пирском вогню заливала, що люди так легко припускають чиєсь нещастя-трагедію, відвертаючи від себе неприємність. Хвилинами я поривався вискочити з хати, але розум пригашував образу, бо куди ж удень іти, товктися з заболоченим ровером?.. Бурею проносились думки: вернутися назад! Але куди? До Туркестану, на Сибір?.. Знову нових 5000 км, знову шукай документів, переживай довгу небезпеку дороги?.. Ні, що Бог не дасть!..

О третій годині я прощався з господарями. Добра О. М. від усієї душі бажала мені щастя й рада була допомогти. Я це знав і до значної міри виправдував її занепокоєння про себе. Страх перед ГПУ наклав тяжке тавро на людські взаємини і почуття. Вона, по давній традиції, кинула на карти. Три рази розкладала, й три рази випадала щаслива дорога. Колись далекий від цього забобону, тепер я серйозно брав до серця вислід карт.

Виходячи з хати, хотів залишити ровер господарям. Та вони нізащо не погоджувались, дарма, що за нього будь-хто дав би їм принаймні 150 карб. На відході О. М. поблагословила мене старою, ще матірною іконою, старанно береженою в альбомі під листівками, і наказала в найтрудніших моментах вимовляти: «Мати Божа і всі святії! Допоможіть мені!»

Я приняв благословення, як глибоко релігійна людина, фанатично вірячи в його силу, й заприсягнув виконувати О. М. заповіт: що суботи давати даток на церкву.

Виходив з міста з затаєним тремтінням. Захмарене небо псувало й без того гнітучий настрій.

Вдарився назад, у напрямку Проскурова. З острахом позирав на кам’янецький Допр. Господи, відверни мене від нього.

За містом повернув на Гуменці й пішов поволі, щоразу зупиняючись, ніби поправляючи ровер. Коло криниці довго стояв, лагодячи сідло.

Піднявшися на гору, улучив момент, як на дорозі не було нікого, і вскочив у кукурудзу. Гадав, на всякий невдалий випадок, тут зарити ровер (цей добрий кінь довіз би й до другого кордону), а ввечері перейти Смотрич і на Оринін.

Та погода відкинула мій плян. Раптово обернувся вітер, зірвалась буря, й градові хмари бризнули краплистим дощем. Я ледве встиг ще на ровері прикотити до крайньої хати в Гуменцях.

Господаря не було вдома, але сховатись від дощу дозволили. Постояв на ґанку, далі запросили до хати. Вернувся з міста і господар, трохи