Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

Він хоче підняти її — і не може: тіло бідолашної звела судома. Тепер він не називає її бідолашною, він шепоче: «Дівчинко… дівчинко…». Йому трохи смішно, що вона випила йод. «Дівчинко, — повторює він і додає. — Дурненька моя!» Й намагається прикрити коротеньким блакитним платтячком її непристойно оголене стегно, і відводить очі, аби не дивитись на її почорнілий рот… Од першого ж гарячкового руху його руки плаття рветься і ще дужче оголює стегно.

Нане один на всю віллу. Лоретта тільки вранці вернулася з морських купань, а перед від’їздом відпустила прислугу. Тому ніхто не може допомогти йому підняти її з підлоги, нікого послати по візника, щоб відвезти її до лікарні — надати першу допомогу. Та от, на щастя, від шляху долітає гудок баронового автомобіля. І за хвилину з’являється розгублений Кіко, вдягнений аж надто елегантно; його тупе, старече обличчя не в’яжеться з іще молодявою постаттю.

— О Боже! Що сталося?

Він мимоволі встромляє в око монокль і націлює його на оголене стегно.

— Та допоможіть же мені, чорт би вас забрав, її підняти! — роздратовано кричить Нане, змучений марними своїми спробами.

Але не встигають вони її підняти, як з руки, притиснутої до тіла, випадає револьвер, і на грудях, там де серце, видно криваву пляму.

— A-а! А-а! — стогне Нане, й удвох з Кіко вони заносять її до спальні.

Ні, тіло Лоретти заціпеніло не від судоми, а від смерті. Нане Папа, поклавши мертву на ліжко, кричить до Кіко мов божевільний.

— Хто з вами купався? Та відповідай же, хто з вами купався?

Ошелешений Кіко називає кілька імен.

— Чорти б вас забрали! — люто кричить Нане, підступаючи до нього впритул. Він хапає барона за карк і починає нестямно трясти. — Виходить, ви всі, багатії, такі недолугі нікчеми?

— Недолугі? Ми? — бурмоче вкрай очманілий Кіко, задкуючи від Нане.

— Так! Так! Так! — люто горлає Нане Папа. — Такі недолугі нікчеми, аж вона, бідолашна, захотіла мого кохання! Вона захотіла, щоб я її кохав! Я! Я!

Він падає на мертве Лореттине тіло і невтішно ридає.

© Український переклад. Л. С. Танюк, 1991.

У готелі помер…

Сто п’ятдесят номерів, три поверхи дивляться трьома рядами однаковісіньких вікон на наймодніший квартал міста: низенькі решітки на підвіконнях, сірі рами та сірі віконниці — розчахнуті, щільно зачинені, напівпрохилені.

Фасад неоковирний і вбогий. Та хоч би який він був, усе одно такими кумедними виглядають оці сто п’ятдесят коробок, по п’ятдесят у ряд, і люди, які там комашаться, особливо як дивитися з вулиці.

Готель, однак, пристойний і досить зручний: є ліфт, багато покоївок, метких та добре вихованих, гарні ліжка, непоганий ресторан, автосервіс. Чимало клієнтів нарікають на те, що дорого, проте всі врешті визнають, що коли в інших готелях і платиш менше, там куди гірше. А тут ще й живеш у центрі міста, і це неабияка перевага. Хазяїну байдуже до нарікань на високі ціни — хай пошукають собі інше житло. Готель і так завжди переповнений. Вранці, коли приходить пароплав, або вдень, коли прибувають поїзди, чимало людей дійсно розходиться по інших готелях, і не тому, що тут гірше, а тому, що бракує місць.

Тут зупиняються комівояжери, бізнесмени, провінціали, які приїжджають у комерційних справах, або з заявою в суд, або ж на консультацію до лікаря. Власне кажучи, це тимчасові пожильці, які не затримуються довше як на три-чотири дні, іноді на одну добу, а тоді — знову в дорогу.

Валізок тут багато, дорожних чемоданів мало.

Тут панує безперервна метушня, починаючи з чотирьох ранку і далеко за північ. У адміністратора просто паморочиться голова. В одну мить усе заповнено, ще мить — і ось уже три, чотири, п’ять кімнат спорожніли: від’їжджає гість з п’ятнадцятого номера на першому поверсі, з тридцять другого — на другому поверсі, з другого, двадцятого і сорок п’ятого на третьому. А ось двоє під’їхали. Буває, хтось приїжджає з запізненням, а дістає найкращу кімнату на першому поверсі; інший прибув на хвилину раніше — і має вдовольнитися п’ятдесят першим номером нагорі. На кожному поверсі по п’ятдесят кімнат, але є три номери п’ятдесят один, бо скрізь пропущено номер сімнадцятий: після шістнадцятого відразу йде вісімнадцятий. Число добре, нещастя не принесе.

Є й такі клієнти, які завше зупиняються в цьому готелі, вони кличуть обслугу по імені і відчувають неабияке задоволення від того, що їх тут знають, — не те, що інших, випадкових, котрих називають за номером кімнати. Це — люди безпритульні, в усі пори року в дорозі, весь час з валізкою в руках, вони всюди гарно себе почувають, готові до всіляких несподіванок і впевнені в собі.

А новачкам тут погано. Вони тривожаться, розгублені, спантеличені. Вони не тільки покинули своє село та власний дім, вони ніде не знаходять собі місця. Позбавлені своїх звичок, знайомого оточення і звичних речей, які втілювали їхнє буденне, вбоге животіння, вони не впізнають себе, все наче зупинилось і застигло в порожнечі, і вони не знають, чим цю порожнечу заповнити, бояться, що будь-якої миті, через будь-яку дрібничку найзвичайнісінькі речі повернуться іншим боком, можуть виникнути якісь нові думки та бажання. Їх дивує і цікавить ця нова, незвичайна, таємнича дійсність, вона не тільки довкола, вона і в них, в їхніх душах.

На світанні їх будить метушня коридорних і гамір з вулиці. Вони швидко встають і розбігаються у своїх справах. Але всюди зачинено: адвокат прийде аж через годину, лікар приймає з пів на десяту. Потім, залагодивши справи, вони повертаються до готелю, вкрай стомлені й роздратовані, до поїзда ще цілі дві, а то й три години. Вони снують по кімнаті, зітхають, поглядають на ліжко — ні, лежати не хочеться, на крісла та канапу — ні, сидіти теж не хочеться, на вікно — і в вікно дивитися не хочеться. Яке дивне це ліжко! І канапа якась чудернацька! А дзеркало, який жах! Раптом у пам’яті спливає якесь забуте доручення: треба купити бритву, а ще підв’язки для дружини і нашийник для собаки. Вони дзвонять коридорному, щоб запитати про адресу та здобути необхідну інформацію.

— Нашийник з ось такою металевою бляшкою, щоб там можна було викарбувати ім’я…

— Чиє ім’я? Собаки?

— Ні, моє, а також домашню адресу.

Чого тільки не доручають коридорним! І так увесь час, нема коли вгору глянути — стільки справ, стільки всіляких клопотів. От, приміром, в номері дванадцятому на другому