Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

Епізоди культурних зносин галицької й російської України в 1-ій половині XIX в., «Записки Укр. Наук. Тов. в Київі», т. XIII, Київ 1914.

Е. Тишинська, Поґодін і Зубрицький, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 110, Львів 1913.

К. Студинський, Вступні розвідки до публікацій: 1) Кореспонденція Я. Головацького, «Збірник Філ. Секції Наук. Тов. ім. Шевченка», т. VIII-IX. Львів 1905; 2) Польські конспірації серед руських питомців і духовенства в рр. 1831-1845, «Записки Наук. Т-ва ім. Ш..», тт. 80 і 82, Львів 1907-1908; 3) Львівська духов. семінарія в часах М. Шашкевича, «Збірн. Фільол. Секції Н. Т. ім Ш.», тт. XVII-XVIII, Львів 1916; 4) Матеріяли до історії культурного життя в Галичині в 1797-1857 рр., «Укр-руськ. Архів», т. XIII-XIV, Львів 1920.

Ів. Франко, Панщина та її скасування р. 1848 в Галичині, Львів 1913.

B. Щурат, На досвітку нової доби, Львів 1919.

Ю. Левицький, 1і 2 падолиста 1848 року у Львові, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. 25, Львів 1898.

Ів. Франко, Причинки до історії 1848 р., там же т, 88, Львів 1909.

М. Возняк, До історії української наукової й просвітної орґанізації в Галичині 1848 р., там же, т. 110, Львів 1912.

Ів. Брик, Славянський з'їзд у Празі 1848 р. і українська справа, там же, т. 129.

Ів. Кревецький, Спроби орґанізовання руських національних гвардій у Галичині 1848-49, там же, т. 113, Львів 1913; його ж: Оборонна орґанізація руських селян на галицько-угорськім пограниччі 1848-49 р., там же, т. 53, Львів 1904; його ж: Руська самооборона на галицько-угорськім пограниччі 1848-49 р., там же, т. 107, Львів 1912; його ж: Справа поділу Галичини в рр. 1846-50, там же, тт. 93, 94, 95, 97, Львів 1910.

Ів. Франко, Азбучна війна в Галичині 1859 р., «Укр.-руськ. Архів.», т. VIII, Львів 1912. Ост. Терлецький, Галицько-руське письменство 1848-65 рр. на тлі тогочасних суспільно-політичних змагань галицькоруської інтелігенції, Львів 1903; його ж: Москвофіли й народовці в 70-х роках, Львів 1902.

М. Драгоманов, Літературно-суспільні партії в Галичині (до р. 1880), Львів 1904.

Розділ 15

...

Український рух 70-х років. Указ 18 травня 1876 року. 80-ті роки, радикалізація українського руху. Революція 1905-6 років і українство. Успіхи українського національного руху в Австро-Угорщині. Українство на порозі світових подій.

Український національний рух у Росії, що здавався таким сильним і многонадійним на початку 60-х років XIX ст., не пустив одначе глибшого коріння серед українського громадянства, а тим більше серед народніх мас. Українське панство, яке ще в 20-30-х роках у значній мірі зберігало національно-історичні традиції й будувало на них свої претензії до упривілейованого й провідного значіння в краю — під впливом із одного боку задоволення своїх станових домагань (після закону 1835 року), а з другого під впливом загальної політичної реакції в Росії, позбулося потроху свого українофільства й тільки окремі одиниці зпоміж українських панів піддержували національний рух 60-70-х років (Гр. Галаган, Б. Тарновський, Є. Милорадовичка). Радикально-народницькі гасла, під якими розвивався український рух із кінця 50-х років, залякували й відштовхували від нього українське дворянство. Правда, й далі зпосеред української дворянсько-поміщицької верстви виходили гарячі прихильники національного руху, які грали в ньому провідну ролю, але вони майже всі поривали з своєю верствою, стаючи в ряди деклясованої інтелігенції; дворянство ж, яко кляса, не тільки ставало осторонь від українства, але дедалі, щораз більше займало до нього неприхильне становище. Українське православне духовенство, зберігаючи більше звязку з народом особливо на Правобережжі, й даючи зпоміж себе значні кадри української свідомої національної інтелігенції, було занадто звязане повною залежністю від свого духовного начальства й матеріяльною незабезпеченістю, щоб грати якусь самостійну ролю в громадському житті. Позбавлене, за малими виїмками, піддержки з боку найвпливовішої й заможньої поміщицької верстви, українство мусіло триматися далі зусиллями самої деклясованої інтелігенції, яка виходила зпоміж збіднілого дворянства, духовенства, навіть селянства й міщанства й яка через відсутність у Росії політичної свободи й вільного громадського життя не могла мати великого впливу й значіння. Ця інтелігенція складалася з учителів, урядовців, представників вільних професій, і людей хоч трохи незалежних службово або матеріяльно серед неї було дуже мало. Цим пояснюється певна слаба відпорність українського руху супроти урядових утисків і репресій, які стали падати на нього вже з 1862 року.

Коли на лівобережній і степовій Україні (Полтавщині, Чернігівщині, Харьківщині, Катеринославщині й Херсонщині) заведено після 1864 року земське самоврядування, то завдяки цензовій системі виборів до земських орґанів перейшли представники дворянства, що вже прохололо, як ми бачили, до українства, й темного, несвідомого селянства. А до муніципій, після заведення в 1870 році міського самоврядування, перейшли представники зросійщеної міської буржуазії й несвідомого дрібного міщанства. Заступатися за українські національні інтереси не було властиво кому, а тимчасом і земства, й міські управи дістали великий вплив на таку важну галузь культурного життя, як шкільництво й бібліотечна справа. Тільки трохи згодом і то з великими зусиллями почала пробиватись українська течія в земствах та муніципіях.

З поширенням у цілій Росії в 60-х роках космополітичних і соціял-революційних ідей українська молодь також попадала під їх вплив і відривалася від свого ґрунту. Тимчасом як ці ідеї в більш-менш прихованій (з огляду на цензуру) формі устами талановитих і впливових письменників проповідувалися з сторінок численних російських журналів, українці не мали орґанів друку, які б обороняли українські позиції й пропаґували українську національну ідею. Коли повстали в Росії нелєґальні революційні партії («Земля і Воля», «Народня Воля», та інші), то багато активних і ідейних українців, особливо зпосеред молоді, ставали в ряди цих партій і гинули в боротьбі з російським урядом, вірячи, що загальна політична свобода в Росії, сама собою принесе визволення й для українського народу (Д. Лизогуб, Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Осинський, Желябов та інші). В порівнанні з широкими політичними й соціальними гаслами, які розгортали російські революціонери, українські культурно-просвітні постуляти здавалися занадто скромними й вузькими й не могли імпонувати молоді: вона дедалі, все більше захоплювалася космополітичними, але по суті лише всеросійськими, а не вселюдськими змаганнями, і в її очах українська мова та література ставали не більше, як засобом для легшої пропаґанди революційних та соціялістичних ідей (у чисто великоруському трактованні) серед українського народу.

Знов же таки й поширення освіти, яка хоч і ставала зчасом щораз приступнішою, але мала чисто російський характер; далі — загальна військова служба (заведена в 1874 р.), яка всю мужеську молодь послідовно рік за роком переводила через московську казарму (до того ж рекрутів-українців висилали