Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

не дбало про минуле, і було спокійним щодо завтра, бо їхні доми були підмуровані таким міцним будівельним матеріалом.

Навіть старий Скулюк, хоч і ослаблений вже від зими, все ж причалапав на бутин, а Андрійко Плитка, не поспішаючи вже додому, замінив Фоку і на його прохання залишився аж до відправки дараб. Фока після храму ослаб ще більше, помітно розхворівся, бо довго лежав на підстилці, і щойно спромігся встати, щоб вийти перед колибу, але не доходив і до миґли. Та все ж усім цікавився, а людьми ще живіше, кожною людиною, бо у нього перед очима були люди, а не робота. Однак було зауважено, що він весь час гнівно махав рукою і прошіптував накази нетерпляче. Мабуть, сердився на свою слабість. Знову почалися перешіптування, і як тільки хтось повертався до колиби, то з наполегливим запитанням споглядав на ґазду. Пехкало запрошував його німими кивками до своїх горщиків. Та старий Кочерган суворо все це присік, наказавши пошепки, щоб припинили перешіптування: «хай ґазда сам собі нашіптує, а іншим зась!». Міцно натирав хворого борсучим жиром, лікував його відваром із джінджори.

Шепоти про наслання тимчасово припинилися, Фока повільно повертався до сил.

За бажанням Фоки бутинарі вибралися до Танасенька Уршеги із запрошенням на свято відправки дараб. Ухвалили, що під керівництвом Андрійка і Савіцького підуть майже самі жаб’ївці, знайомі, сусіди і споріднені з Танасеньком. І саме деякі жаб’ївці противилися, жваво висловлюючи свої закиди проти нього. Та Вітролом, хоч сам і не мав часу піти, найбільше верещав за те, щоб запросити Танасенька:

— Хоч він старий, хоч буркотливий, хоч смикається, але все ж це такий вік, сиве волосся, сама поважність! Нераз коли побачу, як сніг забілить голову людини, то хочеться похилити чоло або просто пожаліти. А що вже й казати про Танасенька!

Кімейчук щирив зуби:

— Поважність? А скільки сивих лайдаків ходить по світі? Скільки сивих скупців? І таких, що посивіли через свої лайдацтва!

Вітролом розставив руки, наче застигнув:

— Танасій через лайдацтва? Хіба-що через лайдацтва інших! Вкусіть себе за язика.

— Ні, — сміявся Кімейчук, — не через лайдацтва, такого ніхто не скаже, але через ненавистність. Танасій — це стара гризота й інших гризе. Ненависник людського роду і це дивиться з його очей.

Андрійко Плитка твердо заявив:

— Не випускайте таких дурниць з рота. Кожен шанує Танасенька, зрештою, Фока так хоче, щоб він був нашим гостем, і цього досить. А хто не хоче і не має часу, нехай не йде.

Один чи другий ще запропонували запросити когось із панів на свято відправки. Томашевський голосував:

— Пана канцеляриста з Фундації.

Ґіжицький отвережував:

— Не прийде, батько каже, що пан з канцелярії гидує простолюдинськими прийняттями.

Стенули плечима, а Вітролом пригадав:

— Старого дідича зі Станіславова?

Ніхто не протестував, але вирішили, що вже запізно, бо до Станіславова надто далеко.

— А може молодого з Криворівні? — запитав Ґуцинюк.

Ніхто не виступав проти, але й ніхто не голосував за. Невідомо було, чи він кволий чи пихатий.

Цвилинюк скривився на все це:

— З панами надто нудно, хто одного бачив, той знає їх всіх, нащо вони нам?

Матарга пирхнув:

— Ви так говорите, ніби ніхто, крім вас, панів не бачив. Є такі, є й інші.

Цвилинюк вперто пропищав:

— Однаковісінькі! Тому вони про нас кажуть: «Смаруй мужика медом, а він все-одно смердить гімном; мужик, як скеля, твердий і дурний, як скеля, всі мужики однакові». А це вони всі однакові! З Танасієм, чи він лається чи співає, завжди є забава.

Андрійко не бажав цього вислуховувати:

— Сьогодні не храм, ані не базар, щоб кожен своє розкладав. Швидко домовтеся, виберіть делегатів до Танасія і кінець.

Нарешті домовилися, вирішили вийти раненько наступного дня, аби повернутися того ж дня разом з Танасієм.

2

Пізно після полудня жовте сонце виглянуло з-за потоку хмар. Андрійко, хоч вже детально оглянув гаті, альтанки і ризи з відгалуженнями, не був задоволений. Починаючи від потужної смереки, залишеної в низу як відзнаку нижньої межі пущі, він пішов далеко у спустошений ліс. Перескакуючи з відземка на відземок, перелазячи з зусиллями через купи поламаної джеґи, а тут і там через колоди, які виявилися лише з-під розтанулих снігів, обережно, але завзято він то продирався через малі острівці чигрової гущавини, то талапав через млаки, витягаючи руками ноги із мацькольних ям, то перескакував із величезним розмахом через понурі мразниці. Дістався нарешті до розщелини між двома оголеними стінами лісу. До верхньої межі лісу, до полонини було ще далеко, подвійна чубата смерека виділялася у світлі з полонин, а її супутник бук був ледь помітним.

Сонце заходило за Рабинцем. Понад поламаними останками старенького лісу, понад нечисленними біланями, які вже по-трупному посріблені недавно виринули з-під снігу, понад скорботною зеленню мохів, обпеченими до рудості незвичним нальотом світла, панувало воно само — Світло весняне, лагідне, монотонне. Очевидна скрізь перемога світла над мороком підкреслила розгром лісу. Замість колонади з’єднаних склепінням башт, які привідкривали лише стільки, скільки дозволяв достойний морок, замість віковічних килимів, викоханих росою і живицею та захищених колись мороком, скрізь був уже навіть не цвинтар, а вертеп, засихаючий, здичавілий, підмінований трясовиною, що сичала з-під землі. Скрізь обрубки відземків, обрубки гілок і зчервонілих гілочок, клапті кори, стоси і вихри переплетених трісок, суцільна сохнуча джеґа без кінця. Чорні ями від вогнищ, глибокі калабані, наповнені брудною рідиною, із вирваними тут же поряд купинами жовтої глини, вже засохлої, заваленої купами бутинового сміття, затоптаної. Добравшись до ущелини і повільно повзучи, Андрійко поглядом шукав більш веселого краєвиду. Не дуже далеко, по праву руку невелика рожева хмарка, мандруючи у світлі, прикривала якийсь ще світліший стрімкий схил, оголений вирубкою. Чіпляючись за стіни, вона швидко і весело підіймалася за сонцем на інший бік гори. Під нею поступово відкривалися недавно обдерті від моху і знищені колодами, що їх стягали з гори, вапняні стіни. Танучі сніги і весняні дощі покрили вже схили рівчачками. Водяні струмки точились рівчачками і доріжками, проритими у скелі. Раптом посеред тиші засова болота засичала і з глухим гуркотом скотилася на Андрійка, обхляпуючи його і обсипаючи камінцями. З лона гори несподівано появилися скелясті кості і зуби. Нижче скелі, звільненої з віковічної лісової мережі курбала, такі, яких раніше ніхто не бачив ані не чув, бухали з-під землі, захлиналися надміром води. У нечисленних жолобах, де раніше, колись давно, якийсь повалений велетень перегородив потік і відкрив світляну діру у лісному куполі, розвинулись раптово приховані ще до недавна острівці молодої зелені. Дочекалися незалежності.