Лі Чайлд - Нездоланний

Материн Спочинок був попереду в цьому сенсі. В універсамі вже йшла торгівля. В їдальні сиділо декілька запізнілих подорожніх. Покоївка в мотелі вже старанно працювала. Одноокий клерк був у вбиральні. Водій кадилака сидів у своєму магазині. Усі офіси: «Вестерн Юніон», «МаніҐрам» і FedEx – були у повні робочого дня.

Але був зачинений магазин із запчастинами для зрошувальних систем. А в їдальні не було бармена. Ці двоє типів були на металевій доріжці на верхівці того, що вони називали Елеватором № 3, – старого бетонного гіганта, найбільшого в їхньому арсеналі. З біноклями. І простою системою. Сюди вели дві дороги, одна зі сходу, а одна із заходу, яка була насправді колишнім шляхом каравану фургонів. Вона перетинала першу дорогу майже просто під ними. Але з півночі та півдня доріг не було. Лише залізничні колії. Їхні плани підказували їм те, що прибуття гостей слід очікувати з доріг. Хлопці повсідалися один навпроти одного, один дивився в західному напрямку, один – у східному, і майже кожні п’ять хвилин вони поверталися й оглядали північну дорогу з півночі на південь, повільно ковзаючи поглядом з малої відстані до великої, просто на випадок, якщо хтось вирішив прогулятися тут пішки чи скористатися якоюсь дивакуватою самохідною машиною, наче в старому вестерні. Це перетворилося на їхній ритуал. Давало їм змогу трохи розім’ятися.

За винятком часу прибуття потяга. Тоді їхнє завдання ставало важчим. Вони не відривали очей від потяга, щоб хоча б приблизно бачити його дальній бік. Приблизно. Звісно, вони б помітили, якби хтось із силою відчинив двері та, наче в старому шпигунському фільмі, стрибнув би на той бік, який їм не було видно. Але водночас таку ж саму увагу потрібно було приділяти й дорогам. Постійно. Вторгнення на автомобілі було більш імовірним.

А це означало, що, крім одного разу зранку та ще одного увечері, їхні біноклі були спрямовані на далекий горизонт, щоб вони могли побачити прибулих завчасно, через пил у повітрі, який дрібними золотистими піщинками кружляв поруч та крізь імлу вдалині.

Видимість приблизно на п’ятнадцять миль.

Нам всім відомий цей план.

Нам всім відомо, як це працює.

Вони виселилися з номерів, швейцар піймав для них таксі, і вони туди всі втиснулися, втрьох на задньому сидінні. Хтось із них відчував певний жаль, проте це точно був не Вествуд, бо він іще із собою не визначився. Він сказав:

– Це був дуже дивний готель. Лише в Сан-Франциско таке може бути, гадаю. Увесь час, поки я приймав душ, я чув через вентиляційний люк, як якийсь чоловік декламує «Ґеттісбурзьку промову».

49

Політ минув добре, а готель «Оклахома-Ситі», який забронювала для них «Лос-Анджелес Таймс», був давньою тришпилевою будівлею, яку спорудили сто років тому і яка виглядала трохи старомодною, хоча її врятувала реставрація десять років тому. Тут було непогано в усіх аспектах, а ще тут надавали майже всі послуги, які хотілося отримати Ричерові. Він сказав Ченґ:

– Підійди до консьєржа і скажи йому, що ти одна з тих людей, хто любить вивчати місто, обходячи його вздовж і впоперек. Але повідом йому, що тебе надзвичайно турбує безпека. Запитай у нього, чи є тут щось таке, чого б тобі варто було остерігатися.

Вона повернулася через десять хвилин із паперовою туристичною картою, надрукованою в тисячі примірниках для якогось з’їзду і позначеною консьєржем за допомогою кулькової ручки. Деякі бідні райони були відокремлені широкою синьою лінією. Місця, куди не слід ходити. Наче план Східного Берліна, намальований на серветці в давні часи. Одна окрема ділянка також була відокремлена, ще й виділена настільки сильно вималюваним знаком «Х», що він аж продірявив сторінку.

Ченґ сказала:

– Він порадив мені не ходити туди ні вдень, ні вночі.

– Саме те, що мені потрібно, – відповів Ричер.

– Я піду з тобою.

– Я на це і розраховував.

Вони поїли досить рано, такий собі обідній еквівалент бранчу. Прості інгредієнти, подані у вишуканій формі. Кава була доброю. Після того вони ще годину зачекали до заходу сонця. Довгий день на рівнинній місцевості добігав кінця. На вулиці увімкнули ліхтарі, а на машинах – фари. Шум у барі змінився з обідньої тиші на вечірній гомін.

Ричер сказав:

– Пішли.

Шлях був довгим, тому що засновники міста саме так отримували вигоду зі своїх справ. Свій бізнес потрібно було оберігати. Тому та межа міста, де вже не було ніякої цивілізації, була за багато кварталів звідси. Навіть рух на вулиці змінювався, поки вони йшли. Спочатку вони бачили випадкових метушливих робітників, які жваво поспішали додому, а потім цих робітників замінили представники зовсім іншої, нижчої культури, які наче гронами звисали зі своїх дверних проходів, не займаючись практично нічим у житті. Деякі магазини після закриття були затулені віконницями, деякі виглядали так, наче вони стояли, забиті дошками уже багато років, проте були й такі, що досі працювали й чимось торгували. Їжа, газовані напої, сигарети.

Ченґ запитала:

– З тобою все гаразд?

– Нормально, – відповів Ричер.