Скотт Ферріс - Інґа

році), але обмінявшись посланнями, Інґа сказала найменшому брату Джека — сенатору Едварду Кеннеді, що вона все обдумала і вирішила залишити ці листи своїм синам. Кеннеді відповів, що розуміє її позицію.

Не написавши книжки, Інґа передавала свою мудрість синам у листах, сподіваючись, що вони її хоча б частково запам’ятають, бо, як вона зауважила, «Мати — завжди мати, і часом це може бути певним недоліком. Вони так довго слухали її, що я не певна, чи почули все, що вона казала»{997}.

Інґа сподівалася, що Рон і Террі дослухаються її, коли вона пропонувала свої поради у виборі гідної дружини, і ці поради могли послужити її власною епітафією. Інґа казала, що нічого поганого в красивій жінці немає, «але для мене важливіше, щоби вона була сердечною і тріпотливою наче метелик, який все ще має пилок на крильцях. Це, можливо, звучить для вас по-дурному, але коли ви подорослішаєте, то зрозумієте мене[77]. Тож що б не сталося — зберігайте пилок, бо в когось його взагалі немає, а в когось він занадто швидко обсипається»{998}.

Попри те, що ще рік тому лікарі заявляли, що її «стан здоров’я задовільний», смерть швидко наближалася до Інґи. Вже восени 1973 року вона могла сказати — щось не так. Колоноскопія виявила в неї рак товстої кишки, але подальші аналізи показали, що метастази розповсюдилися і на її печінку. Їй було надзвичайно боляче.

Террі приїхав додому доглядати за мамою, але Тім вважав своїм обов’язком завершити сезон гастролей із цирком Tommy Scott’s and His Country Caravan. Він сподівався, що Інґа протримається до його повернення. У листопаді він написав їй прощального листа. Досконалий шоумен МакКой дав їй найвищу оцінку від артиста — назвав її «членом трупи». МакКой написав, що минулого вечора мав складне шоу, яке нагадало йому, як останнього літа в цирку, коли запізнився реквізитор, Інґа перебігла арену і повернулася з його ласо, гвинтівкою та кошиком для бутафорії, «занадто важким для будь-кого». МакКой писав, що Інґа завжди проявляла себе «чудовим членом трупи у всі періоди нашого спільного життя. Що б не робив твій чоловік, ти завжди була поруч»{999}.

«Бути поруч» зі своїм чоловіком — це саме те, що Інґа намагалася робити все своє життя, зазвичай шкодячи власним інтересам, мріям і планам. Набі, Фейош, Кеннеді, Кейєн, Бутбі, Ґантер — вона кохала їх усіх свого часу, але кожен із них підвів її більше чи менше. Всі вони визнавали, що Інґа була ідеальною партнеркою на їхньому шляху до власної величі. Але по-різному кожен із них залишав її позаду, хоча все її бажання зводилося до «бути поруч».

Незабаром після розростання раку в організмі, Інґа втратила апетит і припинила їсти. Вона померла 12 грудня, через два місяці після 60-річчя. МакКой встиг повернутися до неї додому. Попри всі її розмірковування про релігію поминальної служби не було. Коли через п’ять років помер МакКой, її поховали в могилі чоловіка в його рідному містечку Саґіно, штат Мічіган.

На смертному одрі вона сповідалася Террі про свої жалі в житті. Його засмутила її самокритичність: «вона мала зробити те, мусила вчинити се». Інґа замислювалася про своє місце після смерті. Але перш за все, сказала вона Террі, попри те, що чимало бачила і зробила, її хвилювало, чого вона досягла у житті{1000}.

До самого кінця Інґу переслідував честолюбний задум матері, що вона мусить «кимось бути». Все її життя їй казали, що від її чеснот «розбігаються очі» і що вони обіцяли їй велич. Інґа могла стати «новою Павловою», рівною Ґарбо, чи ще однією Дороті Томпсон. Можливо, в неї було забагато варіантів і виборів. У деяких сферах вона досягла помірного успіху, але, схоже, ніколи не бажала і не віддавала цьому всі свої сили, щоб справді бути неперевершеною у будь-якій зі своїх справ. Замість здобування величі для себе, їй було достатньо бути музою і помічницею — або, принаймні, спробувати бути партнеркою — чоловікам, яким, на її думку, судилось стати великими.

Попри всю цю передсмертну переоцінку Інґа розуміла, що успіх в очах світу часто вимагає від людини менш приємних рис, яким би вона не потурала. Вона поважала Джека за «достатню підлість» і «товстошкірість», щоби бути успішним політиком{1001}. Інґа знала, що її вважали кепською світською колумністкою, бо не бажала робити боляче іншим у гонитві за власною кар’єрою. «Серце ніколи не приносило слави», — казала вона{1002}.

Але в житті Інґи був «дуже великий дар щастя», щоб не почуватися скривдженою долею, і вона здійснила свою головну мрію про дім і дітей. А заразом допомогла створити президента. Якби про її стосунки з Джоном Кеннеді стало широко відомо, тоді Інґа могла б бути знаменитою або принаймні сумнозвісною — і, можливо, заможною, — але вона ніколи не бажала для себе скандальної слави.

Наприкінці XX століття вислів «хороші дівчата зрідка роблять історію» почав з’являтися на бамперних наклейках, футболках і кавових кухликах. Але більшість людей не знала, що цей феміністський бойовий лозунг вигадала історик Лорел Тетчер Ульріх у своїй маловідомій науковій статті 1976 року, де зазначалося, що жінки-пуританки в колоніальній Америці отримували публічне визнання громади за свою відданість їй та сім’ї лише раз — під час читання надгробного слова. Ми не на похоронах, але ця книжка — некролог Інґи.