Скотт Ферріс - Інґа

дах», хоча він скептично ставився до того, що це може бути правдою з огляду на фізичну схожість з МакКоєм і буквально повну відсутність спільних рис із Кеннеді{987}.

Рон вважав, що і його мати не вірить в це. Згодом він згадував, що того дня, лише за кілька років по смерті Кеннеді, вона була особливо сумною. Він казав, що позаяк Інґа так часто говорила Джеку, що хоче від нього дітей, то, можливо, це лишалося для неї мрією, яка час від часу давала про себе знати, і її зізнання Рону могло стати своєрідним «її здійсненням». Рон також гадав, що, зв’язавши його з Кеннеді, Інґа, ймовірно, сподівалася заохотити його до квітучої політичної кар’єри{988}. Він ошелешив цим неймовірним відкриттям Террі, чим розгнівав Інґу. Вона бажала тримати все між нею і старшим сином, тож більше про це ніхто нічого не казав і про справу забули — поки що.

Рон брав участь у передвиборчій кампанії Річарда Ніксона у 1968 році, але не пішов далі у політику. Інґа довго дивувалася тому, що два її сини «не можуть бути такими різними», і сподівалася, що коли вони виростуть, то поважатимуть нюанси характеру один одного{989}. Цікаво, що хоча Рон і Террі «різнилися наче день і ніч», обидва зробили собі кар’єру в царині освіти{990}. Рон став університетським професором, спеціалізуючись на історії корінних американців, а Террі викладав автомеханіку як в університетах, так і в технікумах.

Після того, як Террі отримав диплом про вищу освіту і пішов служити в авіацію (він воював у В’єтнамі), Інґа залишилася сама в Лос-Аркос. Вона через листи подружилася з мамою однієї з університетських подруг Рона, і вони обмінювалися думками про батьківство і плин часу. «Я не можу звикнутися з тим, що починаю жити спогадами і плекати їх, — писала вона. — Звісно, моя мати була такою, але тоді вона здавалася дуже старою, а так і було. Я народилася, коли їй було під 40 (взагалі, Ользі тоді було 35), але вона ніколи не виглядала літньою, крім останніх років»{991}.

Інґа була поруч, коли Ольга померла в Лос-Анджелесі у листопаді 1965 року у віці 87 років. Перед смертю вона написала Інзі, що та «дала мені все, чого варте Життя. Як, я не зможу ніколи пояснити». Тоді ж вона написала і Рону: «Твоя люба мама дуже страждала, хоча цього ти ще не можеш зрозуміти. Я люблю її всім серцем. Вона — мій ангел»{992}.

Ольга не пояснила, про які страждання йшлося. Можливо, вона жалілася на шори на очах доньки, коли мова заходила про чоловіків, чи її засмучувало те, що Інґа ніколи не бувала задоволена, якщо не мала їхнього товариства. Але Інґа страждала також і фізично. Попри все її активне життя вона була тендітною. Вона часто замислювалася, чи ті безкінечні мандри в дитинстві з Ольгою не зістарили її передчасно. Їй було лише трохи за 50, коли в неї почалися проблеми зі здоров’ям, притаманні значно старшим жінкам.

Щодня Інґа приймала десять міліграмів преднізону від ревматоїдного артриту, страждала від мігреней, а її лікарі писали, що в неї «часто бувають синці». У неї була гіпертонія, і на початку 1964 року, лише за кілька місяців після смерті Кеннеді, вона пережила легкий інсульт. Її зір ушкодили макулярна дегенерація і катаракта, тож вона носила окуляри з товстими лінзами, але так і не поправила свого зору. Попри всі ці недуги, після ґрунтовного обстеження у 1972 році, коли Інґа мала 56 років, її лікарі сказали, що в неї «задовільний стан здоров’я», хоча й порадили кинути палити, але вона не послухалася{993}. Все ще та сама «біла ворона», як і в шкільні роки в Данії, Інґа часто використовувала екзотичні мундштуки, почасти тому, що помилково гадала, що завдяки їм куріння є не таким небезпечним.

Коли її діти виросли, а чоловік більшу частину року проводив на гастролях (Тім МакКой зіграв свій останній фільм «Реквієм по стрільцю» у 1965 році), Інґа переважно читала. Тепер вона замислилася над написанням довгої оповіді. Вона згадала, що за останні двадцять років люди постійно просили її про автобіографію, і вважала, що тепер готова для цього. «Моє життя до шлюбу і дітей схоже на художній фільм, який я із захватом дивлюся, — згадувала вона. — Думаю, саме я мушу написати про нього, бо лише тоді це буде неупереджено [sic]»{994}.

Інґа почала робити нотатки своєї можливої автобіографії і звернулася до старих друзів із проханням підтвердити спогади та дати. Її нещодавні зустрічі з Камалем Абделем Набі і Робертом Бутбі сколихнули минуле. Вона навела довідки про Пола Фейоша, і дізналася, що у 1963 році він помер, залишивши вдову (і п’яту дружину) Літу Біннс головою Фонду антропологічних досліджень Веннер-Ґрена.

«Мене неймовірно тішить, що ти збираєшся описати своє життя. Тобі багато чого є розповісти, — писав Інзі Лотар Вольфф. — Мене дещо збентежило те, що ти збиралася повідати лише “найкраще” про Пола. Якщо таким буде загальний тон твоєї книжки, то вона не стане ані правдивою, ані цікавою… Тож якщо ти ставишся до неї серйозно і бажаєш щось донести світові, то мусиш писати так, як було насправді, а не так, як того б хотілося тобі». І погоджуючись із зауваженням про Інґу в колонці Шейли Ґрем, Вольфф додав: «Але ти так чи так не злопам’ятна»{995}.

Інґа так і не спромоглася написати книжку і тепер гадала, як має вчинити з листами від Джека. Вона зв’язалася з Артуром Кроком, який заспокоїв її, сказавши, що «Кеннеді її ніколи не забував»{996}. Крок порадив віддати листи у бібліотеку імені Джона Фітцджеральда Кеннеді, яку тоді відкривали у Бостоні (нинішня почала роботу у 1979