Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

Невдовзі вже лікар Шромт видав довідку, що Поліна потребує термінового обстеження у найкращих спеціалістів, щоб нервові пригоди не відбилися на дитині. Я відправив Поліну до Москви, де вона мала сховатися і спокійно народити. Посадив її у потяг, в окреме купе, їхав із нею до Києва.

— То ви розкажете мені, що ж сталося, Іване Карповичу?

— Не зараз, Поліно. Вагітним жінкам не можна слухати страшного, щоб не зашкодити дитині.

— Ви заінтригували мене, Іване Карповичу. Я хочу почути цю історію після пологів.

— Я напишу і надішлю вам. Ви будете першою читачкою. Обіцяю вам, — запевнив я.

Більше ми цієї теми не торкалися. У Києві я пересів у поїзд до Криму, а Поліна вирушила до Москви. Я їхав на південь і думав, що мій фах давно вже позбавив мене віри в людство, але щоразу мені відкривалися нові грані людської ушкодженості. Я трохи випив, ліг на полицю і мріяв швидше опинитися в улюблених горах, якнайдалі від людського бруду.

 пробув у Криму всю весну і початок літа. Щодня купався, багато ходив Карадагом, добре харчувався, увечері пив місцеве вино, час від часу записував щось із останніх історій, не так для друку, як для власної пам’яті. У гості до мене приїздила співачка Настя, яка була у Криму на гастролях, співала по офіцерських санаторіях, щоб сприяти оздоровленню захисників Отєчества. Коли Настя поїхала, я трохи засумував, після чого збільшив відстані прогулянок і запливів. Лікарі пошепки казали мені, що здоровий, як бик, але у медичній карті наполягали на подальшому лікуванні і хронічних хворобах. Інколи лікарі зверталися з дрібними проханнями — то повернути викрадений гаманець, то знайти конокрадів. Я радо займався цими нескладними справами.

Якось я повертався з прогулянки по Карадагу, коли побачив біля санаторію велике біле авто і кількох людей коло нього. Люди когось чекали, а судячи з того, що робили це біля будиночка, в якому я жив, потрібен їм був саме я. Обережно наблизився і роздивився, що гостей було троє, як не рахувати водія. Два чоловіки і жінка, молода і гарненька білявка, що безтурботно сміялася. Я вийшов до них із кущів.

— Доброго дня, — привітався.

— Іване Карповичу! Доброго дня! — До мене кинувся чоловік років сорока, кругленький, щокатий, з лисиною і смішною краваткою. За ним підійшли інші гості. — Дозвольте відрекомендуватися, Сава Якович Южаков, власник Південної кінофабрики. Він потиснув мені руку, помітно хвилювався, в його очах був якийсь мисливський азарт.

— Це Олександр Олександрович Колягін, наш режисер, а це прекрасна Марі Кораллі, наша акторка, нова зірка російської сцени, — представив Южаков усіх.

Я потиснув руку Колягіну, поцілував ручку мадемуазель Кораллі, яка підморгнула мені й роздивлялася з неабиякою цікавістю.

— Іване Карповичу, ви приділите нам кілька хвилин? — спитала вона хрипкуватим голосом, і я аж трохи знітився від бісиків в її очах.

— Так, заходьте, — запросив я і провів гостей до невеликого холу санаторію, де увечері збиралися поранені та лікарі, щоб поговорити, випити, пограти в карти.

Ми всілися за столом. Час був обідній, поранені були в їдальні.

— Отже, Іване Карповичу, ми прибули до вас із пропозицією, — почав Южаков.

— Слухаю вас.

— Південна кінофабрика зараз провадить у Ялті зйомки фільму. В нас був сценарій, був план, ми вже зняли кілька епізодів, коли трапилися деякі події, які поставили під загрозу подальші зйомки.

— І що ж сталося?

— Виявилося, що наш сценарист співпрацював із бунтівниками. Його арештували, а нам було заборонено вести зйомки за його сценарієм, — зітхнув Южаков. — Ось уявіть: знімальна група у Ялті, обладнання все там, у виробництво вкладено досить багато грошей — і тут така оказія! Ми опинилися без сценарію!

— Візьміть якийсь інший.

— Нам потрібен сценарій із подіями на Півдні. У Криму чи на Кавказі! Таких сценаріїв у нашої кінофабрики немає. Поки їх напишуть, мине час, якого у нас теж немає! — гарячкував Южаков.

— І чим я можу вам допомогти? — не зрозумів я.

— Іване Карповичу, продайте нам свою історію про пригоди на Кавказі!

— Що?

— Це ж чудовий вихід! Про події багато писали у газетах! Ви знову стали дуже популярні. І тут виходить фільм про ваші кавказькі подвиги! Запевняю вас, що кіно матиме популярність!

— Вибачте, але історії поки немає. Я нічого не писав.

— Іване Карповичу, нам потрібен тільки ваш дозвіл! Фабула історії більш-менш відома з газет, усі ці напади на потяги, снайпери, дикунська кавалерія, німецький шпигун-геній і англійська красуня, яка вас урятувала! Зараз до нас їдуть одразу два досвідчених сценаристи з Одеси, вони зроблять із цієї історії цукерку, але мені потрібен ваш дозвіл. То я і приїхав вас просити надати його! Іване Карповичу, будь ласка!

— Тепер війна, кому там цікаві якісь тилові пригоди? — засумнівався я.

— Уже третій рік війни, Іване Карповичу, і люди зморилися від неї.