Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

тут жити й на яких правах! І зарубай собі на носі: якщо ти вип’єш ще хоч одну чарку, я накажу закип’ятити бочку горілки й киплячою заллю її у твою бездонну горлянку. Може, тоді ти перестанеш пити, свиня. А тепер пішов геть звідси і зроби так, щоб я не бачив тебе до завтрашнього ранку!

Випустивши Семена, який так трусився від страху, що не втримався на ногах і знову впав, Клесінський вийшов із зали, не глянувши ані на Орисю, ані на Михайлика. У Семена з носа потекла кров — рука в пана Матвія була важка. Орися мовчки простягнула йому свою хустинку й так само мовчки вийшла з кімнати. Михайлик пішов слідом за нею. Йому одночасно було і прикро за Орисю, і шкода брата. Але він розумів, що Семен був справедливо покараний: він перейшов межу, переступати яку не мав жодного права. «В одному тільки брат і має рацію! — спересердя думав підліток. — Я дійсно нежить! Не те, що за іншого, навіть за себе постояти не можу!»

Орися пішла до своєї опочивальні. Дівчина тремтіла, її не так образили слова Семена, як злякало те, що Клесінський так безжально відлупцював сина. Вона знала, що пан Матвій жорстокий, але не уявляла, наскільки! Від хвилювання дівчина забула замкнутися зсередини, тому переполохалась ще більше, коли у двері постукали, а потім, не чекаючи дозволу, увійшов сам Матвій.

Орися зі страхом дивилася, як він до неї підходить. Клесінський помітив в очах коханої жах і тепер досадував, що йому довелося відлупцювати свого нащадка на її очах. Але інакше вчинити не міг — не міг він дозволити, щоб її кривдили.

— Ти дуже злякалася? — запитав він, підходячи до неї так близько, що Орися змушена була відступати від нього аж у самий кут своєї кімнати.

Дівчина кивнула, не в силах заговорити. Клесінський узяв її за руку і відчув, як сильно тремтять її пальчики. Він ніжно стиснув долоню дівчини і сказав:

— Не треба так боятися. Семен заслужив цей наганяй — він посмів образити тебе. А таких речей я не подарую нікому, навіть рідному синові.

— А чому ж ти мовчав, коли він ображав Михайлика? Чому тобі було байдуже? — не дивлячись на Матвія, запитала Орися.

— Тому що Михайлик — чоловік і мусить учитися сам себе захищати! І не треба розповідати мені, що він слабкий здоров’ям! Йому вже п’ятнадцять років, тож час дорослішати. Якщо він не навчиться давати відсіч кривдникам, то завжди буде ходити приниженим.

— Тому ти і зневажаєш його? — насупившись, запитала Орися. — Сподіваєшся в такий спосіб виховати з нього чоловіка?

— Просто ти не маєш своїх дітей і не знаєш, як важко бачити те, що твої сини не виправдовують сподівань! — відповів їй Клесінський. — Ти ж сама ще дитина! А скільки тобі років, Орисю?

— Скоро виповниться вісімнадцять, — знехотя відповіла дівчина.

— Ну ось! Ти ще обмаль знаєш про те, як боляче можуть ранити рідні діти. Тому я сподіваюся, що ти не прийматимеш близько до серця сьогоднішній випадок. І боятися мене не потрібно. Я знову бачу у твоїх очах страх.

— Ти вже замучив мене, пане! Ти не даєш мені ані спокою, ані свободи, постійно переслідуєш. Як мені тебе не боятися, коли я повністю у твоїй владі? — вигукнула Орися, подивившись Матвієві просто в очі.

Той не відвів погляду своїх холодних синіх очей, а лише зітхнув. Клесінський ніжно обійняв Орисю за плечі, притягнув до себе, дівчина спробувала відійти, але він утримав її.

— Я дуже кохаю тебе, Орисенько! Так сильно, що готовий заради тебе й душу дияволу продати!

— Тоді чому твоє кохання таке жорстоке? — відповіла дівчина, намагаючись вирватися, але Клесінський ще міцніше притиснув її до себе. Несподівано його осяяла думка: «Треба змінити тактику! Зараз саме момент!»

— Серцю ж не накажеш! Для мене було мукою бачити твою байдужість до мене. І я розраховував на те, що Тимофій тебе кинув. Але тепер розумію, що це не так, — смиренно відповів їй Матвій. — Я хочу бачити тебе щасливою, а щаслива ти можеш бути тільки з Тимофієм. Тому я більше не домагатимусь твоєї прихильності. Тільки не варто більше мене цуратися й боятися, прошу тебе!

Орися, не повіривши, здивовано подивилася на нього. А Клесінський відпустив її, поцілував їй руку й вийшов із кімнати.

Насправді Матвій покривив душею. Він помітив страх і неприязнь в очах Орисі та вирішив не доводити справу до того, щоби дівчина його люто зненавиділа. Тому й вирішив пограти в благородство. Насправді Клесінський сподівався на те, що цей новий козацький бунт буде йому на руку, — Матвій знав, яка гаряча та неспокійна вдача у Тимофія, і розумів, що його брат неодмінно буде в перших лавах. Адже він заздалегідь знав про цей бунт, отже, наближений до ватажків. Крім того, брата можуть убити в боях або схопити поляки і стратити. Але навіть якщо йому вдасться вижити, то Тимофій змушений буде ховатися на Запоріжжі через свою участь у бунті. І ось тоді його молодший брат навряд чи зможе забрати свою наречену, а до нього він Орисю не відправить.

А може, Тимофій і справді охолов до Орисі? Чому він досі не написав їй ані рядка, не дав про себе знати? Невже йому так складно було знайти кого-небудь, хто погодився б привезти їй листа від нього?

Однак у будь-якому разі треба почекати й подивитися, як воно все буде далі. А поки варто порозумітися з Орисею, запевнити її в тому, що він, Матвій, не такий негідник, яким їй здається. Адже має дружина поважати свого чоловіка!

Про автора
 

«Лицарі Дикого Поля» — перший твір Ярослави Дегтяренко. Ярослава — це псевдонім, обраний автором із метою розмежувати особисте і творче життя.