Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

виходячи з тіні. Але про стан справ у Хедестаді вона могла дізнатися тільки від Аніти, яка жодного разу не показувалася тут і, закінчивши навчання, відразу переїхала за кордон. Тому Харієт нічого не знала про те, що тут відбувалося, і не уявляла, як тяжко ви страждали, вважаючи, ніби з вас просто знущається її вбивця.

— Гадаю, що квіти вона відправляла за допомогою Аніти.

— Та працювала в авіакомпанії і літала по всьому світові — вона надсилала квіти з тих місць, куди потрапляла.

— Але як ти дізнався про те, що допомогла їй саме Аніта?

— З фотокартки, на якій її можна побачити у вікні кімнати Харієт.

— Але ж вона могла бути причетна до… вона ж могла виявитися вбивцею. Як ти здогадався, що Харієт жива?

Мікаель подивився на Хенріка Ванґера довгим поглядом, а потім усміхнувся, вперше з часу повернення до Хедестада:

— Аніта була причетна до зникнення Харієт, проте вбивцею вона бути не могла.

— Чому ти був такий упевнений у цьому?

— Тому що це не якийсь безглуздий детектив. Якби Аніта вбила Харієт, ви давним-давно знайшли б її тіло. Отже, єдине логічне пояснення полягало в тому, що Аніта допомогла їй утікати і переховуватися. То ви хочете зустрітися з Харієт?

— Звісно, хочу.

Мікаель знайшов Харієт у холі лікарні, коло ліфтів. Спершу він навіть не впізнав її; відтоді, як вони розлучилися напередодні в аеропорту, вона встигла повернути собі темний колір волосся. На ній були чорні брюки, біла блузка та елегантний сірий жакет. Вона мала чудовий вигляд, і Мікаель, вирішивши її підбадьорити, нахилився і поцілував її в щоку.

Коли Мікаель відчинив перед Харієт Ванґер двері, Хенрік підвівся зі свого крісла. Вона зробила глибокий вдих:

— Доброго дня, Хенріку.

Старий оглянув її з голови до ніг. Харієт підійшла і поцілувала його. Мікаель кивнув Діркові Фруде і зачинив двері, залишивши їх наодинці.

Коли Мікаель приїхав на острів Хедебю, Лісбет Саландер у будиночку не було. Відеоапаратура та її мотоцикл зникли, так само як і сумка з її речами й туалетне приладдя з ванної кімнати. Тож будиночок відразу здався йому порожнім.

Мікаель похмуро пройшовся будинком, який раптом зробився чужим і якимсь несправжнім. Він поглянув на купи паперів у кабінеті, які йому слід було скласти в коробки і віднести назад до Хенріка, але не мав сили починати прибирання. У крамниці він купив хліба, молока, сиру й ще чогось на вечерю, а потім поставив кавник, усівся в саду і почав читати вечірні газети, взагалі ні про що не думаючи. Близько пів на шосту через міст проїхало таксі. За три хвилини воно повернулося у зворотному напрямі. На задньому сидінні Мікаель упізнав Ізабеллу Ванґер.

Близько сьомої він задрімав у саду, але тут з’явився Дірк Фруде і розбудив його.

— Як справи у Хенріка з Харієт? — спитав Мікаель.

— У цієї сумної історії є свої забавні моменти, — відповів адвокат, стримано посміхаючись. — До палати Хенріка зненацька увірвалася Ізабелла. Вона помітила, що ви повернулися назад, і зовсім збожеволіла. Кричала, що час покласти край цьому ідіотському базіканню про Харієт і що ви своїм копирсанням довели її сина до смерті.

— Мабуть, щодо цього вона має рацію.

— Вона вимагала від Хенріка, щоб він вас звільнив і простежив за тим, щоб ви звідси зникли, а також щоб він припинив пошуки примар.

— Овва!

— Вона навіть не глянула на жінку, з якою розмовляв Хенрік. Мабуть, подумала, що це хтось з персоналу. Я ніколи не забуду миті, коли Харієт підвелася, подивилася на Ізабеллу і сказала: «Добридень, мамо».

— І що далі?

— Нам довелося покликати лікаря, щоб привести Ізабеллу до тями. Наразі вона відмовляється впізнавати Харієт і стверджує, що ви десь знайшли самозванку.

Тепер Дірк Фруде прямував до Сесілії та Олександра, щоб повідомити їм новину про воскресіння Харієт. Він поспішив далі, знову залишивши Мікаеля на самоті.

Лісбет Саландер зупинилася на бензоколонці, щоб заправити бак мотоцикла на в’їзді до Уппсали з північного боку. Всю дорогу вона мчала, рішуче дивлячись тільки вперед. Швидко розплатившись, Лісбет завела мотор і під’їхала до виїзду на дорогу, а там знову зупинилася в замішанні.

Вона як і раніше почувалася недобре. Покидаючи Хедебю, вона була розлючена, та за час у дорозі злість поступово згасла. Лісбет і сама гаразд не розуміла, чому так розгнівалася на Мікаеля Блумквіста, та й узагалі, чи саме він викликав у неї таку злість.

Вона подумала про Мартіна Ванґера, бісову Харієт, Дірка Фруде і весь цей проклятий клан Ванґерів, який угніздився в Хедестаді і правив звідти своєю імперією, водночас усе глибше загрузаючи у внутрішніх інтригах. Цим людям знадобилася її допомога. Інакше вони б навіть не почали з нею вітатися, не кажучи вже про те, щоб довіряти їй свої таємниці.

Бісова наволоч.

Лісбет глибоко зітхнула і згадала матір, яку поховала вранці. Нічого доброго чекати не доводилося. Смерть матері означала, що її рана ніколи не загоїться, адже Лісбет уже не вдасться дістати відповіді на те, про що вона хотіла запитати.

Вона подумала про Драґана Арманського, який стояв за нею під час похорону. Вона мала йому що-небудь сказати. Принаймні, підтвердити, що знає про його присутність. Але якщо вона це зробить, той відразу вирішить, що відтепер отримує право втручатися в її життя. А такому варто лише дати палець, то він відкусить усю руку. Він би все одно не зміг її зрозуміти.

Лісбет подумала про проклятого адвоката Нільса Б’юрмана — її опікуна, який хоча б на цей час був знешкоджений і виконував те, що йому веліли.

Вона відчула непримириму ненависть і зціпила зуби.

Потім вона подумала про Мікаеля Блумквіста, і їй стало цікаво: що б він сказав, дізнавшись про те, що в неї є опікун і що взагалі-то життя у неї собаче. Вона зрозуміла, що насправді на нього зовсім не сердиться, просто він потрапив під руку і нарвався під сплеск люті, коли Лісбет охопило єдине бажання кого-небудь убити. Гніватися на Мікаеля було безглуздо.

Ставлення до нього Лісбет було суперечливим.

Він пхав свого носа куди не слід, почав копирсатися в її особистому житті і… Але водночас їй подобалося працювати разом з ним. Уже саме це відчуття здавалося дивним — працювати разом з кимось. Вона до такого не звикла, але ж усе пройшло на диво безболісно. Він її не лапав і не намагався повчати, як треба жити.

У ліжко затягнула його вона, а не навпаки.

І до того ж усе вийшло цілком