Поліна Ташань - Заклиначка стихій, Поліна Ташань

— Що?!

Вона раніше помічала, що хлопчик-лакей дивно поводився, але й подумати не могла про таке. Місіс Дараган справді могла так зробити? Тоді Анабель дуже погано її знала.

— Це правда. — Нейт усміхнувся. — Раніше він був грізним воїном, який служив на Сторожовій стіні, захищаючи Кріоландію від Звірів. А зараз тільки чаї розносить і бухтить.

— Це ж який важливий тризуб він вкрав?

— Один з чотирьох подарунків хранителя темряви для його товаришів перед виходом з товариства титанів. Пам’ятаєш?

— Мої знання історії бажали б кращого, — визнала Анабель, крокуючи темним коридором далі. — Не забувай, що я ніколи не вчилася в школі.

Нейт знизав плечима.

— Тризубець має синій камінь, який може перетворювати на воду будь-які неживі речі, але потребує перезарядки. Він дістався в спадок директорці. Інші три чарівні предмети: льодовий посох правителів Кріоландії, вогняний меч Бранадарів і ціпок Рендалів. Усі вони мають свої функції, але це довго розповідати, та й Генрі краще впорається.

Нарешті повернувши на іншу гілку коридору, вони зупинилися біля дверей, на яких висів великий замок.

Покопирсавшись у кишенях, він розчаровано клацнув язиком.

— Я лишив ключ у спальні.

— А запасного ніде немає? Можливо, у шпаринці між каменями?

Він похитав головою. Анабель влаштовувала така відповідь.

— Ти сильно дорожиш цим замком? — запитала вона, взявши металеву дужку рукою.

— Ні, а що?

Після цих слів вона почала дуже сильно нагрівати пальці, аж доки метал не почервонів і почав капати з шипінням на холодну землю. За мить вона зняла замок і відкрила двері.

— Прошу, — промовила вона з усмішкою, запрошуючи Нейта.

— Хвалько. — Він усміхнувся, проходячи всередину.

За це Анабель хотіла вщипнути його за сідниці, але стрималася. Зайшовши всередину, вона клацнула пальцями, щоб підпалити свічки в підсвічнику на столі, й одразу ж запримітила в кімнаті диван, якого раніше тут не було.

— Бачу, ви дещо змінили інтер’єр, — сказала вона, сідаючи.

На подив, диван під нею майже не прогнувся.

— Ти про це? Його Джон люб’язно віддав зі своєї комори, а ми з Радеєм ледве затягли сюди. Подобається?

— Краще за стілець, до якого мене раніше тут прив’язали.

— Ну, це зрозуміло. До речі, я забув тобі дещо показати. — Він підійшов до шафи, взяв з полички альбом і, прогорнувши кілька сторінок, подав його, зі словами: — Тут є ти.

Анабель опустила погляд на альбом і на мить впала в ступор: всередині на весь аркуш простягнулася фотографія королівської родини. Її батьки тримали на руках двох дітей: тато тримав старшого Арона, а мама — маленьку її, з надягненим на шию перснем на нитці. Брат, як виявилось, мав таку саму нетипову підвіску. Він був такий смішний, коли неслухняно хапав батька за ніс. Здавалося, це одна з невдалих фотографій, але вона чи не найкраще показувала її родину такою, якою вона була насправді, — щасливою. Уся сім’я усміхнено стояла в квітучому саду біля Белаторського палацу. Мати одягнена в ту саму сукню, в якій вона приходила в ілюзії. Звідти Анабель пам’ятала її голос, але чи був він таким насправді? Нестача справжніх спогадів краяла їй серце.

— Неймовірно, — видихнула вона, із захопленням розглядаючи фотографію. — Коли ти встиг її знайти?

Він усміхнувся, сідаючи біля неї на диван.

— Не пам’ятаю навіть. Давно це було, але згадав того дня, коли ти вломилася в штаб. Можеш вкрасти це фото собі, я нікому не скажу.

— Вирвати з альбому?

— Хвилинку.

Нейт дістав з кишені ніж й обережно відділив фотографію від сторінки, після чого дав її Анабель, а альбом кинув на стіл. Чомусь її спиною пробігли мурашки. Вона ще якийсь час розглядала картинку, уявляючи її в кольорах та просторі, а тоді заховала собі в куртку.

Поглянувши в обличчя Нейта, Анабель просто пригорнулася до нього та поклала голову на груди, з полегшенням заплющивши очі. Він обійняв її рукою, повільно погладжуючи. Цю насолоду важко описати словами. Навіть підвальний сморід і холод не могли зіпсувати їй настрій. Невдовзі тишу перервав ніжний голос Нейта:

— Тобі не холодно?

— У-у, — відповіла вона, розплющивши очі, і злегка усміхнулася, коли помітила, що він крутив пасмо її волосся на пальці. — Що ти робиш?

— Користуюся можливістю тобою помилуватися, — сказав він з легеньким сміхом. — Рік тому я б і не подумав, що обійматимуть в цьому штабі з дівчиною-чарівницею, і мені це так подобатиметься.

Слова Нейта прозвучали для Анабель дивно. Здавалося, наче він замовчував щось важливе, а щойно випадково пробовкнувся. Її це серйозно занепокоїло.

— Що ти маєш на увазі?

Коли вона запитала, Нейт одразу скривився й затулив обличчя рукою, приглушено белькотячи:

— О, ні. Ти не хочеш знати. Дарма я ляпнув.