Поліна Ташань - Заклиначка стихій, Поліна Ташань

За ним слідом вирушив один з вартових.

Деміан тим часом перевів погляд на Алісу й повів:

— Жодних витівок, політичних заяв і подібного. Хочеш жити — будь тихіше за весняний легіт. Тільки так корона, можливо, тебе не чіпатиме.

Відчувши, як вогонь шириться на рукава, вона загасила його, водночас відповідаючи:

— Зрозуміло.

— І навіть не намагайся зв’язатися з братом, — додав він.

Якби ж вона могла. Використати мамину обручку, як це зробила Люсі, у неї чомусь не виходило.

— Не буду. Думаю, у них і без мене чимало турбот.

Проігнорувавши явну шпильку, Деміан повернувся до свого вартого та здивовано вирячив очі:

— Де мій ціпок?

Чоловік в обладунках розгубився, переводячи погляд між паном і своїми порожніми руками.

— Не розумію. Я його тримав тут, — налякано белькотів він.

— Як ти проґавив, коли він зник? — лютував Деміан.

У нього вкрали дорогоцінну річ. Король же й не збирався сповільнюватися. Побачивши, наскільки він вже віддалився, Деміан з пригніченням похитав головою й процідив:

— Довбана Академія.

Після цього він швидким кроком попрямував услід за правителем, а вартовий пішов до коня. За кілька мовчазних хвилин карета вирушила назад до столиці. Студентський гамір у дворі відновився. Анабель знову відчула вітер на своїй шкірі й, здавалося, наче нічого щойно не сталося. Однак насправді змінилося все.

— Фух, — Марія нарешті змогла видихнути, — оце так поснідали!

***

— Очманіти, це принцеса! Вона жива, — заверещав хтось незнайомий.

Навколо неї після від’їзду короля швидко почав збиратися зацікавлений натовп, а вона досі відходила від розмови, яку без перебільшення могла назвати найгіршою у своєму житті.

— Принцеса-елементал! — додав інший голос. — Покажи силу.

— Навіщо ти носила маску?

— Ти безсмертна?

Слова розпливалися в голові, але вона й не намагалася їх зрозуміти. Перекидаючи спантеличений погляд між незнайомими обличчями, Аліса гадала тільки, що їй робити далі. Хоча яка Аліса? Тепер вона Анабель Бранадар, і всі про це знали. Через повсюдний тиск їй заледве вдавалося думати.

— Я схопив у штабі тебе? — із захопленням обізвався Робін, передчуваючи цікаву статтю для студентської газети. — І всі ті Звірі… Мамо рідна, я вчився в одній групі з принцесою Анабель!

— Алісо, якого хріна? — кинула Саманта, вийшовши наперед.

Вона їм не відповіла. Просто стояла мовчки й думала. Раптом хтось узяв її під лікоть і потягнув у сторону гуртожитку.

— Розійдіться, — наказувала Марія з, як ніколи, діловим виглядом, розмахуючи перед собою вільною рукою. — Тут ні на що витріщатися. Вперше Анабель бачите, чи що?

Нейт, йдучи з іншого боку, сказав:

— Зараз підемо в штаб, де все спокійно обговоримо. Маріє, поклич Генрі, Джейн і Люсі.

— Який ще штаб? — Марія скривилася, не відпускаючи подругу.

— Штаб спілки «Чорний павук». Нам все одно не вистачає людей, так що вітаю, вас прийнято. Генрі з радістю все пояснить. Головне, всіх зібрати. Зможеш?

Вона пирснула, наче це запитання її образило.

— П’ять хвилин — і все буде.

Однак Анабель не змогла побути з Нейтом наодинці довше кількох секунд: на півдорозі до підвалу їх наздогнав Робін.

— Ви до штабу? Добре. Я з вами.

— Ти з нами не йдеш, — заперечила вона.

Розмовляти з редактором газети їй зараз хотілося найменше.

— Я теж частина цієї спілки, — обурився він.

— Робіне, загубися, — відказав Нейт. — Не до тебе зараз.

— Так нечесно!

Він відчинив двері підвалу й пропустив Анабель попереду. Потім, повернувшись до Робіна, промовив:

— Життя несправедливе.

Наступної миті Нейт зачинив двері перед його носом. Гамір вулиці послабшав, так що майже вщух. Довкола стало темно. Анабель з полегшенням зітхнула й взяла хлопця за руку, переплівши пальці. Тепло його долоні огорнуло її шкіру, мов шовкова ковдра.

— Це наче нічний жах, але прокинутися не можна, — промовила вона, спускаючись ледь помітними сходами.

— Дай їм годину, щоб поширити новину, день, щоб її обговорити, і тиждень, щоб вони повністю про це забули. Повір, ти не встигнеш і помітити, як головною темою обговорень в Академії знову стануть заняття й чужі особисті життя.

Анабель ледь помітно усміхнулася, водночас підпаливши вільну долоню, щоб бачити дорогу попереду.

— Ти так в цьому впевнений?

— Ну, — гмикнув він, задивляючись на вогонь з її руки, наче на щось неймовірне, — минулого року найдивнішою новиною було те, що малий Чарлі — це насправді п’ятдесятирічний чоловік директорки, Чарльз Дараган, якого вона закляла, бо він вкрав її тризуб, заховав десь і так і не повернув.