Джон Максвелл Кутзее - Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

— Марія хоче навчитися, — повторив він, — і має добрі успіхи. Вона має чуття до мов. Може, коли-небудь вона стане письменницею. Який чудовий торт!

— Добре, коли дівчина вміє пекти, — проказала я, — але ще краще, коли вона вміє добре розмовляти англійською й отримує добрі оцінки на іспитах з англійської.

— Добра дикція — добрі оцінки, — відказав містер Кутзее. — Я чудово розумію ваші бажання.

Коли він пішов, а мої доньки полягали спати, я сіла й написала йому листа своєю поганенькою англійською, тут я нічим не могла собі зарадити, то був не такий лист, якого я могла б показати своїй подрузі в студії. «Шановний містере Кутзее, — писала я, — я повторюю те, що казала під час Вашого візиту. Вас найняли вчити мою доньку англійської мови, а не гратися її почуттями. Вона дитина, а Ви дорослий чоловік. Якщо Ви хочете виявляти свої почуття, виявляйте їх за межами класу. Щиро Ваша, АТН».

Оце я й написала. Може, англійською ви кажете не так, але отак ми говоримо португальською, ваш перекладач зрозуміє. «Виявляйте свої почуття за межами класу» — це було не запрошення йому приставати до мене, а засторога, щоб він не приставав до моєї доньки.

Я вклала лист у конверт, заклеїла його, написала зверху прізвище: «Містерові Кутзее, школа Святого Бонавентури», і в понеділок уранці поклала листа до сумки Марії Реґіни.

— Передай його містерові Кутзее, — сказала я їй, — віддай у руки.

— Що це? — запитала донька.

— Записка від матері до вчителя доньки, це не для твоїх очей. А тепер іди, бо спізнишся на автобус.

Звичайно, я схибила, мені не треба було казати: «Це не для твоїх очей». Марія Реґіна вже вийшла з того віку, коли, почувши материн наказ, дитина виконує його. Вона вже вийшла з того віку, але я ще не знала про це. Я жила в минулому.

— Ти віддала записку містерові Кутзее? — запитала я, коли донька повернулася додому.

— Так, — відповіла вона, нічого не додавши. Я не думала, що мені треба запитати: «А ти відкривала його потай і читала перед тим, як віддала йому?»

Наступного дня, на мій подив, Марія Реґіна принесла записку від свого вчителя, проте не відповідь на мій лист, а запрошення: чи не прийдемо ми всі на пікнік із ним і його батьком? Спершу я хотіла відмовитися. «Подумай, — казала я Марії Реґіні, — невже ти справді хочеш, щоб у твоїх шкільних друзів склалося враження, ніби ти — вчителева улюблениця? Невже справді хочеш, щоб вони плескали язиками поза твоїми плечима?» Але мої слова до неї не доходили, вона хотіла бути улюбленою ученицею свого вчителя. Вона тиснула й тиснула на мене, щоб я погодилася, Жоана підтримала її, тому зрештою я сказала «так».

Удома всі були збуджені, ми багато пекли, Жоана принесла дещо із супермаркету, тож, коли містер Кутзее приїхав забрати нас у неділю вранці, ми мали з собою цілий кошик тістечок, печива та солодощів, досить, щоб нагодувати ціле військо.

Він приїхав за нами не в автомобілі, ні, він не мав автомобіля, а на ваговозі, того типу, що відкритий ззаду, ми в Бразилії називаємо їх caminhonete. Тож дівчатам у їхньому гарному одязі довелося сісти ззаду, там, де дрова, а я сіла спереду з ним і з батьком.

То був єдиний раз, коли я бачила його батька. Він був уже дуже старий, заточувався, руки йому тремтіли. Я думала, ніби він тремтить через те, що сидить поруч із незнайомою жінкою, але згодом помітила, що його руки тремтять ненастанно. Коли його представили нам, він запитав: «Як ся маєте?» — дуже гарно, дуже ввічливо, але потім мовчав. Поки ми їхали, він не розмовляв ані зі мною, ані з сином. Дуже спокійний чоловік, дуже скромний, або, можливо, просто боявся всього.

Ми поїхали в гори, — нам довелося зупинитися, щоб дівчата, вже почавши замерзати, одягли плащі, — до якогось парку, тепер я вже не пам’ятаю його назви, там були сосни й місця, де люди могли стати на пікнік, звичайно, тільки білі, парк був гарний і майже безлюдний, бо діялось те взимку. Тільки-но ми вибрали місце, містер Кутзее розвантажив машину і запалив вогнище. Я сподівалася, що Марія Реґіна допомагатиме йому, але вона пішла кудись, сказала, що хоче роздивитися. То був недобрий знак. Якби їхні стосунки були comme il fault[65], такі, як треба, прості стосунки вчителя та учениці, вона б не соромилася допомагати йому. Натомість допомагати стала Жоана, вона чудово поводилась у таких ситуаціях, була дуже практична та ефективна.

Отож я й лишилася сама з його батьком, немов ми були двома старими людьми, дідом і бабою! Як я вже казала, розмовляти з ним було важко, він не розумів моєї англійської мови і надто соромився в присутності жінки, а можливо, просто не розумів, хто я.

А потім, ще до того, як вогонь розгорівся як слід, набігли хмари, потемніло, пішов дощ. «Це лише мжичка, вона скоро мине, — проказав містер Кутзее. — Чом би вам трьом не залізти в машину?» Отже, дівчата і я сховалися в машині, а він із батьком стали під деревом, ми чекали, поки вщухне дощ. Але він, звичайно не вщухав, лив і лив, і дівчата мало-помалу втратили свій добрий гумор.

— Чого цей дощ іде саме сьогодні? — скиглила Марія Реґіна, мов дитина.

— Бо зима, — відповіла я їй, — і розумні люди, себто ті, які твердо стоять ногами на землі, не вирушають на пікнік серед зими.

Вогнище, яке розпалили містер Кутзее й Жоана, погасло. Всі дрова були тепер мокрі, тож ми вже не мали змоги посмажити м’ясо.

— Чом би не запропонувати їм печива, яке ти напекла? — запитала я Марію Реґіну. Адже я ще ніколи не бачила жалюгіднішої картини, як ті два голландці, батько і син, що сиділи, притулившись одне до одного під деревом, і намагалися вдавати, ніби вони не холодні й не мокрі. Жалюгідна картина, а водночас і кумедна. — Запропонуй їм печива й запитай, що вони збираються робити далі. Запитай, може, повезуть нас на берег покупатися.

Я сказала так, щоб Марія Реґіна всміхнулася, але тільки дужче розсердила її, тож зрештою Жоана вийшла під дощ, поговорила з ними й повернулася зі звісткою, що ми поїдемо, тільки-но вщухне дощ, поїдемо до їхнього будинку, і вони зварять нам чай.

— Ні, — заперечила я, — повернися і скажи містерові Кутзее, що ми не можемо поїхати на чай, він повинен відвезти нас прямо до нашої квартири, завтра понеділок,