Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

тюремні камери і резиденція шерифа або іншої посадової особи тюремного відомства. До цієї центральної частини висотою в три поверхи з зубчастим карнизом і круглою, також зубчастою вежею, що заввишки дорівнювала третині будівлі, примикали двоповерхові крила, що завершувалися знову ж таки зубчастими башточками. Весь ансамбль дуже нагадував середньовічний замок, а тому, з погляду американця, певною мірою скидався на в’язницю. Фасад будівлі, висотою не більше тридцяти п’яти футів в середній частині і не більше двадцяти п’яти обабіч, відступав від вулиці на сто футів у глибину. Від крил будівлі в обидві сторони тяглася двадцятифутова кам’яна стіна, що замикала весь квартал. Споруда ця не справляла похмурого враження ще й тому, що в центральній її частині були широкі, без ґрат вікна, а на двох верхніх поверхах — навіть завішані фіранками, що надавало всьому фасаду вигляд житловий і навіть приємний. У правому крилі знаходилася так звана окружна в’язниця, що призначалася для осіб, які відбувають короткострокове ув’язнення. У лівому — в’язниця для тих, хто під слідством. Складений із гладенького та світлого каменю, цей тюремний замок ледь-ледь освітлювався зсередини і в таку хуртовинну ніч здавався дивним, фантастичним і навіть якимсь надприродним.

Коли Ковпервуд туди потрапив, стояла морозяна і вітряна ніч. Мела заметіль. Крім батька і Стеджера, Ковпервуда супроводжував Едді Сандерс — помічник шерифа, приставлений до суду на час квартальних сесій. Це був низенький темноволосий чоловік з короткими щетинистими вусами та дурнуватими, але хитрими оченятами. У житті у нього було дві турботи: підтримувати гідність свого звання, яке здавалося йому надзвичайно почесним, і як-небудь підзаробити. Він знав тільки те, що мало стосунок до вельми обмеженої сфери його діяльності: вмів доставляти ув’язнених і стежити за тим, щоб вони не втекли. До багатих і заможних ув’язнених він ставився доброзичливо, бо давно вже зрозумів, що така дружелюбність добре оплачується. Зараз, по дорозі до в’язниці, він люб’язно висловив кілька зауважень про погоду, про те, що йти зовсім недалеко, і що на місці вони, ймовірно, ще застануть шерифа Джесперса, а як ні — можна буде послати його розбудити. Ковпервуд не слухав. Він думав про матір, про дружину і про Ейлін.

Коли вони нарешті прийшли, Ковпервуда завели в центральну частину в’язниці, оскільки там знаходилася канцелярія шерифа Едлея Джесперса. Джесперс, лише недавно обраний на цей пост, ретельно дотримувався всіх формальностей, пов’язаних з проходженням служби, але в душі аж ніяк не був формалістом. У певних колах було відомо, що Джесперс для «допомоги» своєму вельми мізерному окладу «здавав в оренду» ув’язненим окремі кімнати, а також надавав цілу низку переваг тим, хто в змозі був йому заплатити. Інші шерифи до нього поводились точнісінько так само. Коли Джесперс зайняв свій пост, деякі ув’язнені вже користувалися подібними привілеями, і він, звичайно, не став порушувати цього звичаю. Кімнати, що він, як сам висловлювався, здавав «кому слід», були розташовані в центральній частині будівлі, де знаходилася і його квартира. У цих кімнатах на вікнах не було ґрат, і вони зовсім не були схожі на тюремні камери. Боятися, що хтось втече, не доводилося, адже біля дверей канцелярії завжди стояв вартовий, який мав наказ уважно стежити за поведінкою «квартирантів». Ув’язнений, який користувався таким привілеєм, у багатьох відношеннях був практично вільною людиною. Якщо він хотів — йому приносили їжу аж у кімнату. Він міг читати, розважатися картами, приймати гостей і навіть грати на будь-якому музичному інструменті за своїм вибором. Неухильно дотримувалося тут тільки одне правило: якщо ув’язнений був відомою особою, то в разі приходу газетного репортера він зобов’язаний був спускатися вниз, у загальну приймальню для відвідувачів, щоб газетярі не пронюхали, що він, на відміну від інших арештантів, сидить не в тюремній камері.

Стеджер завчасно поінформував Ковпервуда про все це, але коли той переступив поріг в’язниці, його мимоволі охопило якесь дивне відчуття приреченості та відрізаності від світу. Ковпервуда разом з його супутниками ввели у невелике приміщення, тьмяно освітлене газовим ріжком. Там не було нічого, окрім конторки і стільця. Шериф Джесперс — огрядний і червонопикий, вітав їх якнайлюб’язніше. Сандерса він тут же відпустив, і той не забарився піти.

— Препогана погода, — зауважив Джесперс і, сильніше відкрутивши газ, приготувався до процедури реєстрації ув’язненого.

Стеджер підійшов до конторки шерифа і про щось заговорив з ним стиха; обличчя містера Джесперса посвітлішало.

— Ага, ну звичайно, звичайно! Це можна, містере Стеджер, будьте певні! Ну, звичайно, що ж тут такого…

Ковпервуд, зі свого місця спостерігаючи за огрядним шерифом, здогадувався, про що йде мова. Він уже встиг набути своєї звичайної холоднокровності, критичного ставлення до всього, що тут відбувається, і врівноваженості. Так ось вона, в’язниця, а цей гладкий нікчема і є тим шерифом, який буде за ним наглядати! Ну й нехай! Він, Ковпервуд, і тут зуміє влаштуватися! У нього промайнула думка, чи не будуть його обшукувати, — адже арештантів прийнято обшукувати. Але незабаром він переконався, що обшуку не буде.

— Ну от і все, містере Ковпервуд! — сказав Джесперс встаючи. — Думаю, що мені вдасться влаштувати вас із деяким комфортом. Звичайно, тут не готель (він хихикнув), але дещо я зможу для вас зробити. Джоне! — гукнув він, і з сусідньої кімнати, протираючи заспані очі, зайшов один із тюремників. — Ключ від шостого номера є?

— Так, сер.

— Дай-но його мені!

Джон зник і негайно повернувся. Стеджер тим часом пояснив Ковпервуду, що йому можуть принести сюди одяг і всілякі інші речі, які він забажає. Він сам зайде до нього вранці поговорити про справи, а якщо Френк захоче бачити кого-небудь із рідні, то їм теж буде дозволено відвідувати його. Френк відразу заявив батькові, що він вважав би за краще по можливості уникнути цього. Нехай Джозеф або Едвард принесуть уранці валізу з білизною й усім іншим; що ж стосується членів сім’ї, то їм краще почекати, поки він вийде на волю або вже стане справжнім арештантом. Він хотів було написати Ейлін і попередити її, щоб вона нічого не робила, але шериф подав знак, і Ковпервуд спокійно пішов за ним. У супроводі Стеджера та батька він піднявся нагору, у своє нове житло.

Це була кімната розміром п’ятнадцять на двадцять футів з білими стінами і порівняно високою стелею. Тут стояло жовте дерев’яне ліжко з високою спинкою, такий же жовтий комод, невеликий стіл