Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

здається, що фізична субстанція життя — та зовнішня форма, яку наше око сприймає як реальність, — пройнята безмежною мудрістю, яка прагне встановити порядок, більше того, сама є цим порядком. Атоми нашого єства, так званого розуму, що виявляються у примхливих душевних станах, знають, куди їм рухатися і що робити. Вони уособлюють порядок, мудрість, волю, не залежні від нас. Вони творять, будують, існують неначе поза нами. Так само працює і підсвідомість присяжних. Але тут треба пам’ятати ще й про своєрідну гіпнотичну дію однієї особистості на іншу під час найрізноманітніших впливів різних типів людей один на одного, що має місце до того моменту, коли відбудеться вже повне злиття, в одвічному первинному значенні цього слова. У кімнаті нарад чітка думка або тверда воля двох-трьох осіб може взяти гору над усіма іншими та подолати докази або опір більшості. Одна людина, що вміє відстояти свою думку, може стати або переможним ватажком піддатливої маси, або мішенню, яку нещадно уражає зосереджений вогонь умовиводів. Люди зневажають тупий, невмотивований опір. Ніде від людини так не чекають твердо обґрунтованої думки, як в кімнаті нарад суду, якщо, звичайно, цю думку бажають вислухати. Сказати: «Я не згоден» — мало. Ми знаємо випадки, коли присяжні в запалі доходили до бійки. У тісних стінах дорадчої кімнати не раз спалахувала ворожнеча, що тривала потім роками. Не в міру наполегливі присяжні вдавалися до бойкоту в справах, які не мали ніякого відношення до суду, тільки через не підкріплену аргументами впертість або «окрему думку».

Після того як усі зійшлися на тому, що Ковпервуд, безумовно, заслуговує на покарання, почалися суперечки, чи слід визнати його винним за всіма чотирма пунктами звинувачення. Будучи не в змозі зрозуміти різницю між цими пунктами, присяжні прийняли було компромісне рішення: «Винен за усіма чотирма пунктами, але заслуговує поблажливості». Однак від останнього формулювання відмовилися: Ковпервуд або винен, або не винен. Суддя не гірше (якщо не краще за них) розбереться в пом’якшувальних обставинах. Чи варто зв’язувати йому руки? Тим більше, що такі формулювання зазвичай залишаються поза увагою і свідчать лише про хисткість позиції присяжних.

Отже, вночі (в десять хвилин на першу) присяжні були нарешті готові оголосити своє рішення, про що негайно повідомили судді Пейдерсону, який весь час не полишав будівлю суду — частково через інтерес до цієї справи, частково ж тому, що він жив поблизу. За Ковпервудом і Стеджером послали пристава. Зал суду був яскраво освітлений. Пристав, секретар і стенограф сиділи на своїх місцях. Присяжні вервечкою вийшли з кімнати нарад, а Ковпервуд разом зі Стеджером зайняли місця біля дверцят, які вели в обгороджену бар’єром частину зали: тут підсудним належало вислуховувати вирок і все, що вважатиме за потрібне сказати суддя. Старий Ковпервуд, дуже схвильований, стояв біля сина.

Ковпервуду вперше в житті здалося, ніби все це від­бувається уві сні. Невже він той самий Френк Ковпервуд, який два місяці тому був таким багатим, успішним, упевненим у собі?

Невже зараз лише п’яте чи шосте грудня? (Це було опівночі.) Чому так довго радилися присяжні? Що це може

означати? Ось вони вже в залі: стоять і урочисто дивляться прямо перед собою. А ось і суддя Пейдерсон підіймається на свою трибуну — його кучеряве волосся кумедно настовбурчується. Пристав закликає всіх до порядку. Суддя дивиться не на Ковпервуда (це було б неввічливо), а на присяжних засідателів, які тепер, у свою чергу, дивляться на нього. На питання секретаря: «Панове присяжні, чи прийшли ви до одностайного рішення?» — старший відповідає: «Так».

— Винний чи невинний на вашу думку підсудний?

— Ми вважаємо підсудного винним відповідно до обвинувального акту.

Як вони прийшли до такого рішення? Невже вся справа в тому, що він узяв чек на шістдесят тисяч доларів, які йому не належали? Але ж, по суті, він мав право на ці гроші! Господи, яке значення мали шістдесят тисяч доларів, якщо врахувати всі ті суми, якими вони орудували з Джорджем Стінером! Ніякого! Здавалося б, якась дрібниця, а між тим, він саме й виплив на поверхню — цей дрібний нікчемний чек, і перетворився на гору ворожнечі, на кам’яну стіну — тюремну стіну, яка загородила йому шлях до поступу. Не­збагненно! Ковпервуд озирнувся навкруги. Який величезний, голий холодний зал! І все-таки він — колишній Френк Ковпервуд! Не можна допускати собі таких безглуздих думок! Його боротьба за свою свободу та відновлення в правах ще не скінчилася. Бачить Бог, вона ще тільки починається! Через п’ять днів його випустять на поруки. Стеджер подасть касаційну скаргу. Він, Ковпервуд, опиниться на волі, і в його розпорядженні будуть два місяці для продовження боротьби. Він ще не переможений. Він відстоїть себе. Присяжні помилилися. Суд вищої інстанції підтвердить це; буде скасовано цей вирок, тут не може бути сумнівів. Ковпервуд повернувся до Стеджера, який в цей час вимагав від секретаря суду поіменного опитування присяжних засідателів: може, хоч один з них визнає, що піддався на умовляння і голосував проти своєї волі?

— Чи повністю ви згодні з винесеним рішенням? — почув запитання Френк, звернене до Філіпа Молтрі, першого за списком присяжних.

— Так! — урочисто підтвердив цей достойний громадянин.

— Чи повністю ви згодні?.. — секретар ткнув пальцем в Саймона Гласбергена.

— Так, сер!

— Чи повністю ви згодні з винесеним рішенням? — звернувся він до Флетчера Нортона.

— Так!

Власне, опитали усіх присяжних. Вони відповідали твердо та впевнено всупереч слабким сподіванням Стеджера, що хто-небудь з них передумає. Суддя подякував присяжним, додавши, що після такого тривалого засідання вони можуть вважати себе вільними на всю сесію. Тепер Стеджеру залишалося тільки просити суддю Пейдерсона відстрочити винесення вироку, поки не прийде відповідь на апеляцію перед верховним судом штату про перегляд справи.

У той час як Стеджер за усіма правилами викладав своє клопотання судді, той з неприхованою цікавістю розглядав Ковпервуда. Оскільки справа ця була досить серйозною, і верховний суд міг засумніватися в правильності рішення, він поспішив погодитися з доводами адвоката. Після цієї процедури Ковпервуду залишилося тільки, незважаючи на пізню годину, відправитися під конвоєм помічника шерифа в окружну в’язницю, де він мав пробути щонайменше п’ять днів (а то й довше).

Будівля Мойменсінгської в’язниці, розташована на розі вулиць Десятої і Рід, зовні не справляла гнітючого враження. У центральній частині були