Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

на її п’яне звабливе тіло в прозорому червоному костюмі, її груди в глибокому декольте, відкриті для кожного, — і тому офіцери, вибачаючись, відсахувались від Леді, а Палій уже не звертав уваги на цю курву, яка його дістала. Він твердо вирішив після перевороту покінчити з цією хітливою кішкою, з божевільною половецькою князівною, яка, якщо стане властителькою України-Руси, одразу знищить його, перетрахає всіх, хто опиниться на її шляху, й повторить долю тієї німецької німфоманки цариці Катерини, котра зґвалтувала всю Росію.

— Починай! — повторив свій наказ Палій.

* * *

— Увага, вони починають, — попередив Воропай своїх операторів. Збувалися розрахунки Гайдука, який разом із Зігелем і Воропаєм розробляв цей план. Вся зона княжого Києва і прилеглих районів була розбита на сегменти, контрольовані досвідченими офіцерами, які вели спостереження з допомогою телекамер, індикаторів частот, що випромінювала бойова техніка, та дронів «Яструб», які злітали з дахів. При розробці операції був врахований прикрий досвід замаху на Папу Климента — і о 9:45 AM були автоматично змінені коди доступу на об’єкт для всіх офіцерів поліції і війська, хто мав зброю і забезпечував недоторканість учасників і гостей свята. Будь-яке несанкціоноване проникнення на дахи чи в під'їзди будинків викликало сигнали тривоги; агенти безпеки мали право негайно відкривати вогонь на ураження.

За місяць до проведення Акту Возз’єднання були створені й випробувані автономні локальні комп’ютерні мережі, не з’єднані з основними серверами національних агентств; про існування цих мереж знали лише Зігель, Воропай і ще кілька надійних офіцерів управління електронної розвідки. Починаючи з п’ятниці, ці мережі були задіяні в операції «Київський бастіон».

Увагу Воропая привернула «ящірка», яка виповзла з укриття біля готелю «Хайят»: він зафіксував сцену фотографування італійських туристів на тлі сталевої потвори і спробував зупинити її просування до стін Софійського собору. Але всі його зусилля були марними. Він покликав Антона Зігеля.

* * *

«Ящірка», якою на відстані керував майор Шпак, раптом стрибнула на проїжджу частину Софійської вулиці й сходу знесла загороджувальні бар’єри контрольного пункту, розтрощила апаратуру сканування й, вбивши двох розгублених поліцейських, які не встигли відскочити вбік, виїхала на майдан перед Софійським собором. Військовий патруль, що стояв біля КПП, відкрив вогонь по «ящірці», викликавши паніку серед перехожих, які йшли в напрямку Михайлівського майдану. Кілька людей із дітьми встигли сховатися за постаментом пам’ятника Богдану Хмельницькому.

Стригун переключив управління «ящіркою» на свій комп’ютер, і тепер на екрані його монітора тремтіли картинки, схоплені прицілами «ящірки». Перед нею здіймалася дзвіниця Софії. Дистанція — 52 метри. Може бути знищена залпом із двох ракет. Чи спалена вогняними потоками. Мозок «ящірки» вимагав негайного прийняття рішення.

* * *

— Вона вийшла з-під контролю! — злякано вигукнув майор-хіпі Воропай. Але Антон Зігель зрозумів це й без підказки. В його уяві майнули страшні картини знищень: Софійський собор у руїнах, тисячі вбитих, спалені собори над Дніпром, вічна ганьба Києва, смерть християнства. Ось що означала кодова назва шейха Омара «Благодатний вогонь».

— Вмикайте гармати Пі-Пі-Дабл-Ю! — наказав Зігель. Руки в нього дрібно тремтіли, в роті пересохло. «Мабуть, почався діабет, — подумав він. — Спадкова хвороба батьків».

* * *

У навушниках Стригун почув голос Палія:

— Молодець! Знищуй їх!

До нього додався хрипкий голос Леді:

— Стригунчику! Порви їх на клапті! Спали їх нах! Я тебе поцілую!

Він дав команду «ящірці».

* * *

Чотириярусна, сліпучо-біла з бірюзою стін і золотом бані Софійська дзвіниця здіймалася над майданом, освітлена сонячним ранковим промінням, наче одна з вічних опор Неба. Тільки троє людей на землі розуміли, що нічого вічного в цих старовинних барокових стінах, прикрашених багатою ліпкою, немає, і через кілька секунд вони можуть впасти — а за ними може розвіятись у прах і собор, що стоїть трохи збоку від дзвіниці.

Темно-сіре, щойно з конвеєра, ще не вкрите камуфляжним розфарбуванням тіло бойової «ящірки» тремтіло від ледве стримуваної потужності двигунів (ті, хто сховалися за пам’ятником Богдану Хмельницькому, відчули гарячу силу струменів, наче в пустелі починався ураган).

* * *

Крейда спочатку нічого не зрозумів, бо сидів як мертвий після повідомлення сина про Стефанію. Але нарешті зауважив, що серед чинів поліції почалася паніка, і тоді приткнув обличчя до гумових прокладок візора приладу денного бачення: на Софійській площі відбувалося щось незвичне і страшне: якийсь невідомий Крейді видовжений апарат (навкруги лежали вбиті люди, а з боку скверика, що навпроти пам’ятника Хмельницькому, вівся вогонь по апарату), раптом звиваючись по бруківці, мов змія, поповз до східного фасаду Софійської дзвіниці і, присмоктавшись до стіни першого ярусу, піднявся вертикально, наче справжня ящірка, й став здійматися вгору, не звертаючи уваги на карнизи між ярусами, оминаючи арки і ніби винюхуючи щось, немов шукав якусь загублену річ. Чини поліції, що оточували Крейду, кинулися до сходів, що вели з оглядового майданчика готелю «Трансконтиненталь» донизу. Залишились лише Крейдові вартові, які заніміли від побаченого так само, як і об’єкт, охоронюваний ними.

Нарешті цей пекельний новий вид зброї (навіть маршал Крейда, хоч і з запізненням, зрозумів це), ця «ящірка», проминувши постаті апостола Андрія і князя Володимира на третьому ярусі й лише зазирнувши на хвилину в кругле вікно і торкнувшись дзвонів, які зазвучали тривожно, вляглася впоперек четвертого ярусу, спрямувавши голову в бік собору.

* * *

— Ти чому не відкриваєш вогонь? — знову Палій був на зв’язку. — Чого чекаєш?

— Пішов ти к довбаній матері, — роздільно й чітко вимовив ці слова Стригун, сам здивувавшись тій свободі, що відчув у ці хвилини. Бо почував себе хазяїном Києва, господарем Землі і Неба, повелителем Часу і Простору, тобто Богом (хоча десь прочитав, що Бог не знає, що таке Час і Простір — ці поняття для Нього не існують). Від одного руху «мишки» тепер залежала доля тих, хто зібрався усередині Софійського собору, а не від наказів якогось сраного Палія — нездари, який став кимось