Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

class="book">— Тату, це я. Боюсь, щоб ви не схопили теплового удару.

Перед Крейдою стояв його син Кузьма.

— Ти ж носив окуляри… — розгублено сказав Крейда, не розуміючи, в чому змінився Кузьма.

— Зробив корекцію.

— Але все ще мружишся.

— Так, — покірливо погодився Кузьма. — Я думав — ви загинули, тату. Вибачте. Мама виплакала всі очі.

— Ніхто мене не шукав, — поскаржився Крейда.

— Ми з мамою шукали, — твердо заперечив Кузьма. — Але нам сказали…

— Сказали, сказали… А мені сказали, що я ворог України. Мені що — погодитись із цим?

— Вибачте, тату.

Тиха і байдужа покірливість Кузьми упереміж із незрозумілою впертістю прикро вразили Крейду, який відчув разючу зміну в синовому характері, тільки не міг збагнути — в чому вона полягає? Сина наче підмінили.

— Ти де живеш? У Києві?

— Ні, тату. В Японії.

— А, — зрозумів Крейда. — Ось що значить твоя халамида.

Кузьма був одягнений у просте полотняне кімоно кремового кольору, широкі білі штани й сандалії на босу ногу, перепоясаний коричневим пасом. Бриль, що поклав батькові на голову, зняв із себе — і тепер мружився в променях сонця. День заповідався прозорий і спечний — саме для жнив.

— А що в Києві робиш? — продовжував допитуватися Крейда, бо син не бажав нічого сам розповідати.

— Проектую місто. Я виграв конкурс.

— Скільки отримав?

— Ніскільки.

— Що за місто?

— «Небесний Єрусалим». Умовна назва. Тільки нікому це не потрібно. Сказали, що спочатку треба побудувати земну каналізацію. До неба ще далеко.

— Як довго будеш тут?

— Три дні, — відчужено сказав Кузьма. — Я вже піду, тату. Мене чекають.

— Стій, стій, — простягнув благально руки Крейда. — Ти маму бачиш? Де вона?

— В Каракасі. Я там регулярно буваю.

— А донечки мої як?

Кузьма відступив подалі від Крейди.

— А ви нічого не знаєте, тату?

— Що?

— Стефанія померла від передозу. Від галуїна. Знайшла у вашому сейфі. Прощайте.

Повернувшись спиною до батька, Кузьма зробив кілька кроків і змішався з поліцейськими чинами, що спостерігали за святом.

96

Штаб операції «Київський бастіон» на чолі з Антоном Зігелем розмістився на верхньому поверсі будинку, що стояв у парку на розі Малої Житомирської вулиці, звідки добре проглядалися як Михайлівська, так і Софійська площі. Офіцери ІСТАР, якими командував майор Воропай, облаштували тут свою апаратуру і численні монітори стеження. Окреме приміщення зайняли оператори роботизовано-збройних комплексів (РЗК), які перенесли сюди обладнання командно-штабних машин управління боєм. Тут перебували оператори «дронів» і «ящірок», які підгримували постійний зв’язок із трьома гелікоптерами спостереження S-96 М10 «Gray Giant», обладнаних системами АВАКС. Гелікоптери зависли високо над Києвом, спостерігаючи за подіями в древній частині міста.

Майор Воропай, зовсім молодий хлопчина з білим панківським йоршиком волосся, в драних джинсах, кросівках і військовій, розстібнутій до пупа бобочці з майорськими погонами, сидів за комп’ютером, що інтегрував інформацію, яка спікалася до штабу. Перед ним на додатковому моніторі світився надтаємний похвилинний сценарій проведення свята Возз’єднання — і з наближенням початку урочистостей напруження в штабі зростало.

* * *

О 10:00 AM полковник Стригун вийшов на балкон і був неприємно здивований порожнечею на Софійському майдані.

Невеличкі групи людей рухалися до Михайлівського майдану. Трибуни для почесних гостей були порожні, а кількість поліції та військових з очеплення збільшилася незначно. Стригун стрімко побіг на нижній поверх — туди, де отаборилися працівники ІНКОМУ на чолі з майором Шпаком. Його зустрів украй розгублений Шпак у цивільному вбранні (на Стригуні була новенька уніформа бригадного генерала, в якій він вирішив зустріти свято перевороту).

— Де твої люди? — гаркнув Стригун, похолонувши від однієї думки…

— Не знаю, — сіпався Шпак. — Вранці були, ви ж самі бачили. Потім пішли на перекур… Ось-ось прийдуть.

— Час починати акцію! — вирішив Стригун, підштовхуваний бажанням дії та інстинктом самознищення.

— Куди починати? Нікого нема, — резонно зауважив Шпак, який і в новому цивільному темно-сірому в клітинку костюмі був схожий на бомжа.

— Як намітили, так і починай! Виводь «ящірки». Я дам команду снайперам.

Стригун щодуху погнав у верхнє приміщення і вислав зі свого гаджета закодований сигнал: «Приготуватись до бою». Вийшов на балкон і приклав до очей бінокль. Побачив, як з провулка, що примикав до готелю «Хаят», повільно виповзло довге сіре тіло «ящірки». Кілька святково вдягнутих людей із дітьми вийшли з готелю під італійським прапором і здивовано подивилися на невідому бойову машину, яка стояла на тротуарі, й навіть сфотографувалися поряд із нею. «Ящірка» тихо підкрадалася до контрольного пункту, що перегородив Софійську вулицю; перед КПП стояла невеличка черга людей, які проходили на майдан.

«Що відбувається? — Стригун був у відчаї. — Невже хтось переставив стрілки всіх годинників?» Перевірив по кількох комп’ютерах — було 10:15 AM київського часу.

Стригун набрав номер Палія.

— Чого не починаєш? — накинувся на нього міністр оборони.

— На майдані нікого немає!

— Вони всі всередині собору. Починай! — наказав Палій, спостерігаючи за містом з висоти хмарочоса «Верховина» і сам нічого не розуміючи. Леді вже була вдрузки п’яна і ходила хитаючись, чіпляючись до офіцерів Палія й кажучи їм одне і те саме:

— Я тільки прошу… вбийте їх усіх нах. Нікого не залишайте живими. Порвіть зубами.

Офіцери відводили очі, бо від неї йшов такий потужний поклик розпусти, що важко було дивитися