Нік Ремені - Таврований

— Приготуватися до бою! — Прошепотів він.

Бійці зайняли позиції. Навіть Тоня зняла з плеча автомат. Залягла на канаві поряд з Мишею. Верхівки рослин продовжували колихатися. Німці заходили в тил основній групі. Вони не розраховували зустріти тут партизан і по волі долі рухалися в сторону поранених.

Автомати ударили в одну і ту ж секунду. Молоді хлопці в мундирах зі свастикою валилися на землю разом із зрізаною кулями кукурудзою. Потім прийшли в себе і відкрили вогонь у відповідь. Кілька людей кинулися оточувати нечисленну групу.

— Радя! Прикрий! — Наказав йому Тартаковський.

Юнак зрозумів, що від нього вимагалося. Вийти назустріч фашистам, які обходили групу. Пригинаючись, він пошкандибав напереріз ворогам. Стоячи, випустив кілька черг в їх сторону. Різкий біль в ногах і грудях звалив його на землю. Він знепритомнів.

Коли отямився, бій затих. Він почав звати на допомогу. Ніхто не відгукався. Кров залила чоботи, штани і гімнастерку. Незважаючи на біль, швидше інтуїтивно, підсвідомо Радик вирішив відповзти якомога далі з місця зіткнення з ворогами.

Його ноги не рухалися. Він інтенсивно запрацював руками. Поповз, залишаючи тонкі цівки крові на землі.

Вечір хилився до заходу. З боку села лунали гавкіт собак, крики птахів, мукання корів, окремі голоси людей.

Радик доповз до канави. Кукурудза закінчилася. Попереду він побачив дерева і чагарники. Спустився в зарослу травою канаву і знепритомнів.

Він прийшов у себе тільки на наступний ранок. Гострий біль віддавалася по всьому тілу. Спробував рушити ногами. Вони його не слухалися. Подивився на подряпані до крові долоні. Вчепився ними в траву, намагаючись вибратися з канави. Не вистачило сил. Скотився на дно. Застогнав від болю і безсилля.

На другий день біля канави проходив місцевий селянин Олексій Якович Кифяк. Він почув стогін юнака. Спустився в канаву. На її дні лежав смаглявий молодий хлопець з автоматом, в перешитій німецькій формі з орденом Червоної Зірки і медаллю. Його одяг був у крові. Хлопець марив.

У селі Слобідки Гвоздецького району всі знали про сутичку з карателями групи партизан. Про це велися розмови у всій окрузі. Німці попереджали жителів, що їх очікує за допомогу бандитам. Але Олексій Якович не міг залишити під відритим небом, всього в крові смаглявого хлопчика з чорним волоссям.

Він переправив його додому. Радика переодягли. У його кишені знайшли пробитий кулею комсомольський квиток. Промили і забинтували рани. Вся численна родина доглядала за партизаном.

Однак, у Радика піднялася температура, почастішав пульс. Його били озноб і лихоманка. Сильні болі в м’язах не давали йому спокою. Він марив. Майже не приходив до тями.

Після довгих коливань Олексій Якович зважився піти до фельдшера. Жінка оглянула Радика. Наказала накип’ятити води. Спочатку ретельно ще раз почистила і промила рани. Потім протерла їх самогоном-перваком. Призначила ліки.

— У нього зараження крові, — сказала господарям.

— Що ж нам робити? — Запитав Кифяк.

— Лікуйте!

Жінка-фельдшер подивилася на Радика, обличчя якого «горіло» і було в поту, послухала його стогін. Повторила:

— Лікуйте! Але мені здається, що йому вже нічого не допоможе. Пізно.

Вся сім’я лікувала Радика. Діставали ліки, чергували біля пораненого. Дружина Олексія Яковича часто залишалася одна біля ліжка, дивилася на його муки і плакала.

— Господи, Господи! — Голосила вона. — Десь бідна мама чекає не дочекається свого синочка. Якби вона знала, що зараз з ним, прилетіла б на крилах.

Радик іноді приходив до тями. Озирався по сторонам. Питав:

— Де я? Що зі мною?

Господар йому розповідав, що сталося і де він.

Але таких світлих хвилин з’являлося все менше. Юнак схуд. Витягнулося і зблідло його смагляве обличчя. Оголилися білі зуби, запали великі темно-коричневі очі.

У маренні Радик часто кликав батька. «Папа, папочка, — виголошував він. — Я тебе ніколи не підведу. Ти чуєш, пап».

Рідше він згадував маму і Ліду. Обіцяв, що після війни буде з коханою пекти хліб і ходити в кіно, їсти морозиво.

Радика не вдалося врятувати, як не старалася сім’я Кифяків. Він помер від зараження крові.

З великими пересторогами Кифяки поховали Радика на своїй садибі.

Питання по Ковпаку ніяк не вирішувалося. В ЦК КП (б) У, в українському партизанському штабі були переконані, що не можна знову довіряти Ковпаку з’єднання. Це не підлягало обговоренню.

До того ж, враховувалися стан здоров’я і вік колишнього командира партизанів.

Але побутували й інші думки. Штабісти, яким свого часу Ковпак дошкуляв разом з Сиромолотним, вимагали притягнути його до відповідальності. За те, що не запобіг знищенню з’єднання.

Вони мали відомості, що комісар був проти того, щоб в гори йти всім особовим складом. Попереджав командира, що це призведе до розгрому з’єднання. Але той його не послухав, посилаючись на наказ УШПР.

Такий наказ існував. І всі про нього знали. Але тут, в Українському штабі партизанського руху в Москві, не могли врахувати в повній мірі ту ситуацію, яка склалася в ході рейду в Карпати. Руднєв правильно пропонував: посилати в гори для виконання завдання диверсійні групи.

У штабі через це велися палкі дискусії. Тимофій Амросієвич уважно вислуховував різні сторони, але прийняти рішення самостійно не наважувався. Звернувся до першого секретаря ЦК КП (б) У Хрущова.

Микита Сергійович тільки повернувся з чергового відрядження. Але, тим не менш, приготувався уважно вислухати генерала.

— Що там сталося? Вийшли з Карпат?

Тимофій Амросієвич розповів докладно, як з’єднання виривалося з оточення, про те, що без