Симона Вілар - Лазарит

всіляко нахвалюючи короля Англії, і захмелілий невільник теж узявся звеличувати Річарда – насамперед за те, що він підтримав короля Ґвідо, якому аскалонець був безмежно відданий.

– Щасливий король, що має таких вірних підданих! – зауважив Мартін, жестом звелівши господареві ще раз налити в глек вина.

Аскалонець добряче ковтнув, але, схоже, навіть він уже відчув, якою гидотою їх частують. Він скривився, наче хильнув жовчі. А може, від гіркоти, що, як зізнався білявий, не мав щастя особисто познайомитися з королем Ґвідо, коли той із дружиною Сибіллою жив у благословенному Аскалоні біля моря. Співрозмовник Мартіна, за його словами, мешкав тоді в маєтку свого батька неподалік Аскалона.

– Знав би ти, яка там земля! – п’яна сльоза скотилася по його щоці. – Які врожаї оливок і пшениці, які сади й виноградники!..

Він був хорошим помічником батькові, і той обіцяв призначити його своїм спадкоємцем, оскільки більше дітей Господь йому не дав. Але волю старого лицаря не виконали. Він загинув при Хаттіні, а його бастард змушений був покинути маєток та сховатися в Аскалоні, коли до мурів міста підійшов Саладін, котрий брав замки один за одним.

Мартін співчутливо похитав головою, його ж новий приятель розповідав далі. В Аскалоні він став воїном, і, коли батько загинув, йому ніхто не забороняв носити його герб – оливкову гілку на білому щиті. Коли в обмін на життя і свободу Ґвідо де Лузіньяна фортецю здали Саладінові, він був одним із тих небагатьох, хто не вирушив під конвоєм сарацинів до Єгипту, а разом із маршалом Вільямом де Шампером усе-таки втекли. Коли ж де Шампер подався в Триполі, Фіц-Годфрі не став його супроводжувати, а прийшов під Акру, сподіваючись, що удостоїться посвяти в лицарі за заслуги перед королем. Але з цього нічого не вийшло, бо за першої ж сутички сарацини забрали його в полон.

Почувши ім’я маршала храмників, Мартін здригнувся, а потім запитав, дивлячись на сп’янілого аскалонця поверх келиха:

– То ти пішов битися за людину, задля якої твоє місто віддали невірним?

Фіц-Годфрі, вишкірившись, посварився на нього пальцем.

– Ви, заморські лицарі, все бачите інакше. Але я тут жив і пам’ятаю, як розцвіла Свята земля за короткий час правління Ґвідо та Сибілли Єрусалимської. Юрми прочан, каравани з товарами зі Сходу й Заходу, сади, що розквітали у випаленій пустелі – там, куди за наказом короля прокладали зрошувальні канали… Але… – аскалонець п’яно гикнув, – Ґвідо був не таким, як Бодуен Прокажений. Бодуену завжди вдавалося стримати натиск Саладіна, а Ґвідо…

– Знаю. Він програв першу ж свою велику битву в долині Хаттіна.

Аскалонець п’яно заплакав. А потім заявив, що досі вірно служить своєму королю.

Мартін мовчав: вино на порожній шлунок зробило своє. Зараз він почує те, на що вже не раз натякав його тезка. Та часто траплялося так: люди, самі не помічаючи, вибовкували йому багато такого, що зазвичай приховували.

Білявий Фіц-Годфрі, завалившись на стіл, підсунувся до Мартіна й розповів: він, коли дізнається про щось важливе, негайно надсилає звісточку своєму королю. Працюючи на стіні чи валандаючись містом, він чує багато з того, чого не мають чути сторонні вуха. Лук та стріли Фіц-Годфрі взяв із загиблого сарацина, а поки тягав каміння на стіну, зумів роздивитися, з якого боку майорить хоругва де Лузіньянів. Поночі він дістає зі сховку лук і випускає стрілу з прикріпленим до неї листом – так, щоб вона впала точнісінько перед шатром короля Ґвідо. І ще жодного разу він не промахнувся, бо в Аскалоні його, Мартіна Фіц-Годфрі, всі знають як найкращого стрільця!

Бастард випростався і ледь не втратив рівноваги. Мартін мусив умостити його на місце та вгамувати.

На сьогодні він багато чого довідався. Цей хлопчина і справді може стати йому в нагоді. Але зараз їм слід прощатися. Шлунку Фіц-Годфрі, судячи з його позеленілого лиця, вже важко було витримувати паршиве пійло, і щойно Мартін витягнув його з духана надвір, Фіц-Годфрі негайно виблював. Скерувавши невільника, який непевно стояв на ногах, у бік напівзруйнованої патріархії, Мартін порадив йому поспішити, якщо він не хоче скуштувати батога. Той зворушено спробував обійняти лицаря й на прощання заявив, що кожного вечора його можна знайти біля собору Святого Андре, де він молиться Христу та Пресвятій Діві всупереч огидним псам-сарацинам!

«Але батога він сьогодні не уникне», – подумав Мартін, проводячи поглядом нового приятеля, який виписував бруківкою кренделі, аж поки не зник у темряві.

Уночі Мартін довго не спав, міркуючи, як використати отриману від аскалонця інформацію.

Уранці він знову обійшов навколо Сариного будинку, запам’ятовуючи якнайменші деталі. Він здавався похмурим: глухі стіни, міцна огорожа, закладена кедровими брусами брама, що виходила на Королівську вулицю. Туди ж дивилося і єдине вікно – вузьке та видовжене, з арковим перекриттям. Щоб увійти, мешканці користувалися ґратчастою хвірткою в огорожі, яка виходила в завулок.

Зовні будинок здавався геть непоказним, але всередині це був справжній палац: житлові приміщення розташовані навколо прямокутного внутрішнього дворика із садом, мавританськими галереями з легкими колонами із цукрово-білого африканського мармуру й водоймою, оточеною кущами квітучих троянд. Усередині все дихало розкішшю: арки переходів приховували парчеві та муслінові завіси, мозаїчну підлогу устеляли килими, меблі з рідкісних порід дерева були вишуканими і скрізь, де тільки можна, стояли коштовні вази для квітів та позолочені аромокурильниці. Тут було приємно сховатися від спеки: вікна, що виходили на галереї, затіняли різьблені решітки з левантійського кедра, зручні дивани з безліччю оксамитових розшитих подушок, немов запрошували відпочити й приємно поспілкуватися. Була тут і лазня з глибоким басейном, куди по трубах подавалася тепла й холодна вода, а сад у внутрішньому дворику, крім квітучих троянд, прикрашали фінікові пальми, що давали тінь навіть тоді, коли сонце стояло в зеніті.

Колись у Сариного чоловіка, який купив і по-своєму оздобив цей будинок неподалік королівського замку, були великі амбіції. Подружжя жило тут комфортно і розкішно, у них часто гостювали впливові люди – від барона Ібелінського та графа Триполі до емірів султана Саладіна. Таке помешкання в самому серці багатої Акри могло б зробити честь і вінценосній особі, але тепер пані Сара тільки про те й мріяла, коли вона нарешті зможе покинути його разом із дітьми та онуком, який от-от може з’явитися на світ. Адже залишатися тут стає дедалі небезпечніше.

Підвечір Мартін вирушив на пошуки вчорашнього знайомця. Той, як і обіцяв, був біля собору Святого Андре. Фіц-Годфрі молився ревно, але обличчя його було в синцях та спухле від побоїв. Мартін, підійшовши, не став ні про що розпитувати, лише