Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

class="p1">Анрі слухняно зупинилася: ігнорувати Кольрауна було ризиковано.

— З вами, виходить, усе гаразд?

— Зі мною все гаразд, — кивнула вігіла.

— А в мене з тобою перервався зв’язок, — бойовий маг трону присів на вкопаний у землю пеньок, зберігаючи сили. Схоже, він стомився, борючись зі штормом у Найвищих Емпіреях. Інакше Просперо ніколи не перейшов би з Анрі «на ти» в присутності сторонніх. — Я прокинувся, лежу, думаю: що ж мало статися, щоб порушити фасцинативний зв’язок між людьми нашої кваліфікації? Думав-думав, нічого не надумав, відкрив бліц-дромос і пішов тебе рятувати…

— А ви не хочете врятувати мене? — запропонувала Наама Шавазі, спускаючи з лівого плеча бретельку нічної сорочки. Пеньюар, накинутий поверх сорочки, огляду нітрохи не псував, роблячи видовище вдвічі пікантнішим. — Чи нас обох? Гадаю, ми обидві з задоволенням врятуємося у вашому товаристві…

— Я над цим поміркую, — серйозно відповів Просперо. — Хоча, пані, вам буде нелегко вибрати гідного рятівника.

— Чому?

— Внизу, біля озера, із бригадного візитатора висаджується ескадрон кінних пращників. У Месропа — я маю на увазі голову Тихого Трибуналу — засвербів ніс. Анрі, ти ж пам’ятаєш: він підсадив баронові «сударика-комарика»… Я казав Кликуші, що впораюся сам, а він уперся, і хоч ти йому кілка на голові теши: кіннота, мовляв, вирішує все! Пані цербер, там є один корнет — дуже привабливий хлопчик…

— Лише один корнет? — обурилася Сестра-Могильниця.

— Пробачте, заради Вічного Мандрівця! Звісно, не один. Серед пращників є браві офіцери в достатній кількості… Ходімо, Анрі, я хочу бачити нашого барона.

Випередивши вігілу, Наама підхопила бойового мага під руку, ніби й не вона хвилину тому стіною стояла на його шляху, і потягла вглиб кадавральні. Торс Кольрауна, щойно піднятого з ліжка, лиснів від поту; роздуваючи ніздрі, красуня-некромантка вдихала запах чоловіка, що йшов поруч, нагадуючи вовчицю. Неквапливо йдучи позаду, вігіла щиро співчувала атлетові: з його звичкою берегти кожну крихту тілесної могутності… Потім вона згадала плітки про любовні збочення бойового мага — ніч бесід про дрібниці, а над ранок співрозмовниці в пам’ять підсаджується цілий виводок псевдо-амуралій — і заодно поспівчувала Сестрі-Могильниці. Хоча з її кваліфікацією… Пропаща це справа: дурити голову Номочці…

Від озера долинали звуки сурми, іржання коней і невиразні команди.

Біля веранди знайомого будиночка барон — невиспаний, із синцями під очима — сперечався з головою Тихого Трибуналу. Месроп мав не кращий вигляд: товстун страждав від задишки, сопів під час розмови, але темперамент його, як і раніше, був на висоті.

— Конні, годі брехати! Кажу тобі: ти напевно смикнув себе за мочку лівого вуха!

— Нічого я не смикав!

— А я кажу — смикав!

— Слухай, Кликушо! Я поки ще при здоровому розумі і тверезій пам’яті! І пам’ятаю, за що себе смикаю і коли!

— А чому в мене засвербів ніс?!

— Звідки я знаю? На пиятику, напевно!

— Перед світанком? Конні, ми ж домовилися: якщо біда, ти смикаєш вухо, у мене свербить ніс, я піднімаю ескадрон і поспішаю на допомогу…

Молоденький корнет тупцював віддалік, намагаючись не потрапляти баронові на очі.

Біля сперечальників у траві навколо веранди лазили рачки гросмейстер Ефраїм і профос Терц. Пліч-о-пліч з Ефраїмом трудився лобатий пес Марії Форзац: са-пей винюхував пропажу. Кульгавий пульпідор через лубок не міг взяти участь у плазуванні й дуже страждав, щохвилини запитуючи:

— Ну що? Знайшли?!

Грос заперечно хитав головою, і пошуки продовжувалися.

— Що шукаємо? — діловито запитав Просперо Кольраун.

— Медальйон! Мій медальйон!

Рене Кугут безпомилково вгадав у бойовому магу людину, на чиї запитання варто відповідати. Він зітхнув, нишком витер зрадницьку сльозинку й уточнив:

— Наш медальйон. Він зник…

Нарешті гросмейстер перестав порпатися в траві, махнув профосові — мовляв, припиняй! — і сів просто на землю, схрестивши ноги. Собака влігся біля некроманта, виявляючи невластиву приязнь до чужої людини. Лю навіть лизнув руку старого темно-фіолетовим язиком і замружився, коли грос погладив його по спині.

— Ваше чорнокнижництво! — покликала Анрі. — Я так розумію, під час пологів ви перебували у вашому достойному батькові?

Вігілі не хотілося думати, як сторонні сприймуть її слова.

Грос кивнув і знову погладив собаку.

— Ага, виходить, ви — в батькові, я — в матінці пана Кольрауна… Просперо, не звертайте уваги, це суто між нами!.. Пан Терц — у радникові Беркадорі, барон — у своєму шляхетному предкові, Рене — в герцогові, містрис Форзац — у Хендриці Землич…

Широко розвівши руками, Анрі підбила підсумок:

— Ваше чорнокнижництво, а хто ж тоді був у вас? Я маю на увазі у юному Ефраїмові? Невже ніхто?

Гросмейстер повільно опустив погляд і витріщився на собаку, немов уперше побачив його поруч із собою.

— Овал Небес! — прошепотів Ефраїм Клофелінг, глава Найвищої Ради некромантів Чуриха. — А я все життя гублюся в здогадах: чому я раптом обрав некромантуру…

Пес позіхнув і задрімав, опустивши голову на коліно старому.

SPATIUM XXIII

«СІРА» АРІЯ ГЕРЦОГА ГУБЕРТА ІЗ ТРАГЕДІЇ «ЗОРЯ» ТОМАСА БІННОРІ, БАРДА-ВИГНАНЦЯ

Поклади мене, як печатку в руку,

Поклади мене, як тавро на серце,

Поклади мене, як сухар у дорогу,

Як грозу на діл, як роки на старця.

Поклади мене, бо я вже не встану,

Я навіки тут, я десь був, та вийшов,

Над горою хмари від щастя стогнуть.

Під горою тополі тремтять: «Ми — ваші!»

Не довіку хмарам в грозі кричати,

Не повік тополі стояти списом,

Якщо кличу я, а мене не чути —

Поклади мене безпорадною піснею…

EPILOGUS

— Ваш віслюк, пані, сьогодні вночі знову чіплявся до моєї кобили! З мерзенними, зауважу, домаганнями. Мені скаржився конюх тієї клієнтели, де ми зупинялися.

— Скажіть вашій кобилі, пане, що вона засиділася в дівках. Мій Гіббус, звичайно, дрібний порівняно з цією вороною здоровулею, але наречений хоч куди! Завидний наречений, з гарним родоводом…

— На кого ви натякаєте, пані?

— У якому сенсі?

— У сенсі дрібного, але родовитого нареченого?

— Годі вам, пане! Вам навіть у польоті джмеля ввижаються натяки…

— Не викручуйтеся, пані! Якщо ваш віслюк не дає проходу моїй кобилі, до того ж ображає дією чесного конюха, що виконує свій обов’язок — це не привід відразу переходити на особистості! Хотів би зауважити…

— Ні, це я хочу зауважити, що одна світлість третій тиждень проходу не дає одній добропорядній кобилі! Тобто, звісно, вігілі. Світлість ірже і б’є копитом… А ці дуелі! Хто просив вас викликати молодого графа де Палена?

— Ви шепотілися з ним на балу в д’Артьєнів!

— Я складала йому бліц-прогноз на вдале одруження!

— Під час менуету?! Кокетуючи й підморгуючи?! Ха! Тисяча інкубів! Я щасливий, що в літтернському відділенні Приказу знайшлися