Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

шаблі-торохтілки! Зганьблений шістнадцять разів проти трьох, цей гарненький шмаркач хутко висотався з міста…

— Пане, ви ревнуєте?

— Я? Анітрохи! І маю твердий намір повернутися до наших віслюків… Я маю на увазі: до вашого віслюка і моєї кобили…

Поїздка в Літтерн, на води, безумовно, вдалася. Барон був щасливий, хоча не зізнався б у цьому на суді під присягою. Якби йому хто-небудь сказав, що бесіди Конрада з Анрі, якщо слухати з боку, нагадують вічні сварки законного подружжя — фон Шмуц лише розсміявся б у відповідь. Особисто барон від таких розмов отримував задоволення, порівнянне хіба що з придбанням флакона рідкісного «Сатьянапал Деві», єдиного в партії кумхарських парфумів. Іноді він жалкував, що замолоду віддавав перевагу службі, на шкоду забавам серця, але щораз доходив висновку, що зрілість відчуває гостріше і насолоджується без поспіху, властивого жовторотикам.

Він навіть запропонував Анрі вийти за нього заміж, але вігіла відмовилася. Їй у бароні не подобалося все; ну, майже все. Наступного дня, снідаючи грінками й варенням з пелюстків троянд, Генрієтта Кукіль замислено сказала, що, можливо, титул баронеси фон Шмуц — достатня компенсація за ряд особистих незручностей. Але тут з’ясувалося, що барон вночі передумав і вирішив назавжди залишитися холостяком. Сніданок перервався, і Анрі три з половиною години демонструвала вредному квізові переваги сімейного життя; потім вони поїхали до джерела, де барон погодився, що дехто все-таки потребує досвідченої і, головне, завбачливої баронеси — якщо Анрі погодиться ощасливити…

Анрі не погодилася, і все пішло по новому колу.

Часом Конрад думав, що коли вони дійдуть спільної думки про шлюб і все скінчиться вінчальним вівтарем у храмі Добряги Сусуна, це буде значно нудніше за нескінченні сварки і примирення. А Генрієтта стверджувала, що сваритися й миритися після укладення законного шлюбу в сто разів захопливіше. Словом, тема незмінно знаходила відгук у двох небайдужих серцях.

Одержати відпустку обом вдалося лише пізньої весни, та й то завдяки заступництву Кольрауна, а також найвищому втручанню: його величність Едвард II підписав указ про нагородження барона орденом «Темної Брані» 1-го ступеня зі стрічками й бантами, а наприкінці указу вставив короткий, не належний за формою, але дуже переконливий постскриптум. Ознайомившись із королівським постскриптумом, жовчний прокуратор Цимбал баронові всю пліш проїв, ремствуючи на підлість і невдячність окремих обер-квізиторів, але відпустку дав. Яким побитом Анрі домоглася від голови «двох Т» аналогічної милості, залишилося загадкою, але в Літтерн вони виїхали вдвох. Знамениті місцеві джерела, чия вода благодійно впливала на печінку та інші тілесні жили, виявилися вищими за будь-які похвали. Додамо, що печінка барона вечорами неабияк страждала від сухого літтернського хересу, чудового в поєднанні з гострим сиром «Жильдерець», оброслим густою синьою бородою плісняви, а інші тілесні жили Конрада вночі піддавалися надмірній утомі.

Отже, вранці були води, а далі — як вийде.

Там же, в Літтерні, в товаристві екзальтованих шанувальниць, знайшовся й уславлений бард-вигнанець Томас Біннорі. Печінка барда, відповідно до рекомендацій медикусів, потребувала цілющих вод значно більше за печінку квізитора. Потягаючи шипучу вологу, Томас на годинку-дві розганяв табун любительок поезії, щоб від душі поговорити з «приємними людьми в нашій особі», як любив жартувати Біннорі в доброму гуморі. До творчості барда Конрад був байдужий, віддаючи перевагу бульварним трубадурам, але йому було приємно бачити розпашілу Анрі, яка збуджено сперечається з млосним поетом про переваги асонансної рими над консонантною. Заради цього він погоджувався терпіти настирливий інтерес барда до «Справи про зниклих квесторів»: Томас терзав барона, примушуючи знову і знову повертатися до закритої справи, згадуючи дрібнички й деталі.

Не виходило відкараскатися навіть таємницею слідства: історія набула широкого резонансу, про неї пліткували в Реттії на кожному розі — а численним учасникам «базару за сімома печатками», як висловився Месроп Серкіс, роти не заткнеш.

Уникаючи зайвих подробиць, що могли скомпрометувати високопоставлених осіб, барон задовольняв цікавість барда. Сам же бард шкріб пір’їнкою в записнику й запевняв Анрі, що після повернення неодмінно перепише трагедію «Зоря», додавши купу чудових арій і речитативів.

— Бароне, ви пройшли повз золоті копальні! — вигукував Томас по сто разів на день. — Чудова, чудова тема! От скажіть: скільки сторінок зайняв ваш звіт про справу? Можете не відповідати, я й сам знаю: багато для квізитора, мало для мистецтва! А я напишу шість балад, за числом квесторів, поему «Губерт і Хендрика» в п’яти частинах з прологом і епілогом, батальну сагу «Про дім Рівердейлів», оду «Крепундія», авантюр’єтту «Подорож із Реттії до Чуриха» з купою продовжень, ліричну драму «Барон у похід зібрався»…

— Навіщо так багато? — сміялася Анрі.

Бард не поділяв її веселощів.

— А тому, що в мене планується капітальний ремонт будинку. А стерво Франческа, моя колишня дружина, по суду відбирає десятину з кожного гонорару, включаючи подарунки його величності. І потім, я хочу обновити гардероб. А крихітка Лізетт — вона така вибаглива… Як накажете викручуватися, пані? Ні, ви врятували мене, слово честі, врятували: епічний цикл «Сто років самотності», серіал «Горбатий лицар»…

— Ваші саги не матимуть успіху, Томасе, — сказав барон. — У цій історії не було жодної любовної сцени. А нинішня публіка надто вимоглива: на чистих баталіях та інтригах успіху не побудуєш.

— Ох, бароне! — кумедно розвів руками бард. — Багато в чому ви праві. Але мій талант дозволяє бачити далі нудної правди життя. Повірте, любовних сцен не бракуватиме…

І Томас Біннорі підморгнув зніяковілій вігілі.

Наприкінці відпочинку барона наздогнала депеша. На щастя, не службова, а особисте послання — з канцелярії Ордену Зорі. До закритої справи про квесторів депеша стосунку не мала. Конрада фон Шмуца, розсипаючись у люб’язностях, переконливо просили бути в столиці за п’ять днів — аби вшанувати своєю присутністю відкриття дитячого притулку, заснованого Орденом. Барон мав честь опинитися в раді піклувальників цього притулку. Хоч би номінально запитали згоди, ідеалісти драні! На жаль, відмовитися Конрад не міг: дитячий притулок — справа шляхетна, а в депеші ясно вказувалося, що прокуратор Цимбал, старий лис — теж у числі піклувальників…

Послання такого самого змісту, доставлене спритним поштовим генієм, одержала й Анрі.

* * *

— То звольте доповісти: приїхали, добродії мої!

— Не «звольте», а «дозвольте», — не забарився виправити агітатора пунктуальний Конрад.

Перебравшись із сідла в карету, а з Літтерна — в Реттію, він знову згадав про свій колишній педантизм.

— Даруйте, пане, ми в університетах не сиділи. Ми більше на облучку, з батогом. Дозвольте до сплати півбінара й три мони… Що, знову не те сказав? — щиро засмутився кучер, побачивши скепсис на обличчі дворянина й посмішку на губах дами, якій той подавав руку,