Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

а на третій  день віддав Богові  душу. Знаючі люди  подивилися на  бідолах   і  сказали:  «Готуймося, браття, до смерті! Це  — мор!» У всіх  опустилися руки.  Вже скоро­скоро  Пороги, рідна  земля,  а чи допливемо ми  живі  та здорові  до Києва?  Ніхто  в це не вірив,  бо всі знали, що таке мор.  Він  нікого  не  милує!..  І тоді  я  знову  дістав  із  скриньки Богородицю Пирогощу і підняв  високо  перед собою. «Молімося, браття,  молімося! — сказав  я. — Єдина надія на заступництво Матері  Божої!» І ми гаряче молилися три дні на острові Хор­ тиці  — і ніхто  з нас за три  дні не захворів  і не помер.  І тоді ми  повірили остаточно в  чудотворну силу  ікони, перетягли волоком  свій  корабель  через  пороги  — і щасливо  добралися  до Києва.

Всі  перехрестилися, з  острахом і  надією  поглядаючи на ікону,  а князь  сказав:

— Справді,  правдива історія. Не  вірити їй  у  нас  немає підстав, бо двічі  ікона  порятувала тебе,  Прохоре, та  твоїх супутників, але  почекаємо до третього  разу  — чи  й утретє порятує?  А тим  часом я велю  зробити  на ікону  новий  оклад  із золота, срібла  та  коштовного каміння. Поки це  зробиться, дивись,  і церква  буде готова.

Всі загукали: «Так, так!  Хай  ця чудотворна ікона  Богоро­ диці Пирогощої залишиться в новозакладеній подільській  церкві, а друга  буде для Вишгорода!»

І ніхто,  крім княгині, яка добре знала  норов свого мужа,  не вник  глибоко  в слова князя  Мстислава. Лише княгиня здригну­ лася,   почувши його  зауваження — «почекаємо до  третього разу».  Здригнулася і глянула на  Прохора  — чи й він  зрозумів, що ховається в тому мимохідь кинутому зауваженні? Ні, Про­ хор не зрозумів, навіть  не глянув  на неї. А даремно! Князі  слів на  вітер  не  кидають, бо  у  них  завжди за  словами — діла, нинішні   або  майбутні...  Княгиня в  душі  відчула тривогу за коханого. Та  чим  вона  могла  йому  зарадити, чим  допомогти? Вона  не могла  навіть  відкрито глянути на нього, слово сказа­ ти йому.  Бідна, бідна! Яке  скороминуще її кохання!

А в  середині  осені,  коли  дерева  під  сонцем  палахкотіли у золотому  вбранні,  вона  народила  князеві сина.  І назвали його по  дідові  Мономаху Володимиром, а  в  хрещенні  — Дмитром. А старші сини та дочки Мстислава відразу  прозвали його Ма­ чушичем, тобто  сином  мачухи  їхньої.

На  якийсь   час  княгиня Любава  за  клопотами забула  про своє  кохання. І тільки через  місяць,   коли  якось  із  немовлям сиділа біля вікна  і дивилася на майдан  перед Десятинною церк­вою,  побачила, як із княжого  двору виїздить простий  незграб­ ний  віз,  а  на  ньому  — Прохор, схудлий, зарослий, закований у ланцюги залізні...

Княгиня зойкнула, притиснула сина до грудей,  але зразу  ж прикусила губу: до неї на скрик  уже поспішали няні та дворові дівки.

— Що тобі,  княгинюшко? Що,  голубонько?

— Ні,  ні, нічого! Йдіть!  Йдіть  собі! Ті  вийшли.

І тоді  княгиня піднялася на повен  зріст,  мовби  розп’ялася на перехресті  великого вікна  — вся у білому.  І Прохор  побачив її — і підвів  заковані ланцюгом руки,  прощаючись з нею, та віз тут  же рушив  і завернув за ріг.

Видіння  щезло.

Вона не помітила, як відійшла  від вікна, як поклала сина в колиску, як сіла на ліжко  і отуманіло дивилася довкола і нічо­ го не бачила, аж поки  не вбігли  дівчата.

— Ой,  княгинюшко, хто  б міг  подумати! Та  такий  же чоловік!

— Про що ви? — кволо  запитала вона.

— Тіун  Прохор  зле  людям  чинив, грабував, у  судах  не  по закону  діяв,  і князь  велів  схопити його,  забити  в залізні  пута і  зіслати   в  Полоцьк, у  поруб.  Повезли вже  його,  бідолаху... Хто б  міг  подумати, що  такий він!  А  яким   же  прикидався добрим!

Княгиня задерев’яніла вся  — ні пари  з вуст.  Недарма ка­ жуть,  що горе живе  у серці,  а радість  — на лиці.  Її  горе за­ чаїлося  в серці — на дні. Мучилась питанням — хто  підгледів їх, хто доніс князеві? Сам  князь  мовчить, і всі мовчать. І Бо­ городиця  Пирогоща не захистила їх з Прохором. Ніби весь світ позаздрив їхньому  коханню і відвернувся від них.

Боже! На  все воля  твоя!

Взимку  з  Полоцька  дійшла   вість   —  колишній велико­ князівський тіун Прохор Васильович помер у порубі від хвороби, не визнавши за собою ніякої  вини.

А  незабаром   тяжко   захворів   і  великий  князь   Мстислав Володимирович. Перед  смертю,  нутром  відчуваючи її прихід, він   покликав  до  себе  жону   свою,   а  всім   присутнім  звелів вийти.

Княгиня  зайшла   з  сином  Володимиром  на  руках,  боязко наблизилася  до  тисового   ліжка,  на  якому   помирав   її  муж.

Він  лежав   з  заплющеними  очима,   схудлий,