Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

до зовнішнього світу, дедалі більше захоплення красою, для якої не існує прийнятних наукових термінів. Істинне знання — це монополія наукового світогляду. Проте люди мають різні знання. Вони не повинні просити дозволу любити цей світ. Але, щоб побачити, як це відбувається, розгляньмо життєвий шлях когось такого, як Гумбольдт фон Флейшер.

— Ох, знову він, — сказала Рената.

— Чи правда, що коли велике знання рухається вперед, поезія мусить відступати, і що художній спосіб мислення притаманний дитинству людства? Такий хлопець, як Гумбольдт, із великим серцем і багатою уявою, хлопець, який ходив до публічної бібліотеки й вишукував там книжки, прекрасно жив, відкриваючи чарівні обрії, читав старовинні шедеври, де людське життя цінується по-справжньому, занурювався в Шекспіра, в якого довкола кожної людини є чимало важливого простору і слова відповідають своєму значенню, а погляди й жести теж цілком значущі. Ах ця гармонія й милозвучність, це мистецтво! Але тут усе закінчується. Значущий простір скорочується і зникає. Зачарування зникає. Але чи світ стає розчаклований?

— Ні, — сказала Рената. — Я знаю на це відповідь.

— Це радше наш розум, що дозволив себе переконати, буцімто не існує жодної творчої сили, яка пов’язує кожного індивіда з усім творінням.

Раптом мені спало на думку, що Такстер із таким же успіхом міг би прийти у своєму ковбойському вбранні до церкви і що я поводжуся як священик. Була не неділя, але я проповідував зі своєї казальниці у Пальмовій залі. Що ж до усміхненої Ренати — з її темними очима, червоними вустами, білими зубами й ніжною шиєю, — хоча вона мене й переривала, і засипала критичними зауваженнями під час цих проповідей, та все ж мала задоволення з того, як я їх виголошував. Я добре знав її теорію. Все сказане чи зроблене або посилювало, або ж послаблювало еротичну втіху, і це був її практичний тест, що вона перевіряла ним будь-яку ідею. Чи викликає вона більше збудження?

— Ми могли би бути в «Ла Скала» сьогодні ввечері, — сказала вона. — Долучитися до чудової публіки, яка слухає Россіні. А замість цього, знаєш, що ми робили сьогодні, Такстере? Ми поїхали в Коні-Айленд, щоб Чарлі зміг забрати спадок дорогого покійного друзяки Гумбольдта Флейшера. Увесь час лише Гумбольдт, Гумбольдт, Гумбольдт, наче «Фіґаро, Фіґаро». Гумбольдтів вісімдесятилітній дядько дав Чарлі стос паперів, і Чарлі читав їх і плакав. Що ж, уже місяць поспіль я чую лише про Гумбольдта і смерть, і сон, і метафізику, і що поет це володар розмаїття, і про Волта Вітмена, і Емерсона, і Платона, і всесвітньо-історичного індивіда Геґеля. Чарлі, наче «Лідія, татуйована леді», переповнений інформацією. Ти пам’ятаєш ту пісеньку «Ви можете багато навчитись у Лідії»?

— Чи можу я поглянути на папери? — запитав Такстер.

— Їдьмо завтра разом до Італії, — звернулася до мене Рената.

— Кохана, я приєднаюся до тебе за кілька днів.

Тріо музик Пальмової зали, повернувшись, узялися виконувати Зиґмунда Ромберґа, і Рената сказала:

— Що ж, уже четверта година. Я не хочу пропустити «Глибоке горло». Фільм починається о четвертій двадцять.

— Так, а я мушу повертатися на пристань, — мовив Такстер. — Чарлі, ти прийдеш?

— Сподіваюсь. Та спершу мушу дочекатися тут Кетлін.

— Я склав план свого маршруту для зустрічей із диктаторами, — сказав Такстер. — Ти можеш зв’язатися зі мною, якщо надумаєш вирушити в Мадрид і взятися за наш проект. Скажи лише слово, і я все організую. Я знаю, в Чикаґо тобі ведеться несолодко. І впевнений, ти потребуватимеш багато грошей, — він зиркнув на Ренату, яка збиралася йти. — А за моєю пропозицією — купа грошей.

— Мушу бігти, — мовила Рената. — Побачимось тут пізніше.

Вона перекинула сумку через плече й пішла поперед Такстера широким розкішним килимом, що був частиною різдвяної декорації, — спалах золота на колючій зелені, і крізь двері-вертушку.

* * *

У своїй великій сумці Рената забрала мій черевик. Я збагнув це, пошукавши його під столом. Він зник. Вона прихопила його з собою. Цією витівкою висловила ставлення до того, що мусить іти в кіно сама, тимчасом як я мав сентиментальну зустріч із давньою подругою, щойно овдовілою та, ймовірно, вільною. Я не міг зараз піднятися нагору, адже Кетлін могла прийти будь-якої миті, тож сидів і чекав, відчуваючи холодок в одній ступні, та слухав музику. Рената мала символічні причини, щоб у піднесеному настрої поцупити мого черевика: я належав їй. Чи була вона відповідно моєю? Коли вона поводилася по-власницькому, я втрачав спокій. Відчував: здобуваючи впевненість в одному чоловікові, вона відразу ж ставала вільною, обмірковуючи своє майбутнє з іншим. А я? Вочевидь, я понад усе прагнув володіти жінкою, яка загрожувала мені найдужче.

— О, Кетлін, радий тебе бачити, — сказав я, коли підійшла Кетлін.

Я підвівся, моїй чудній стопі бракувало її чудного черевика. Вона поцілувала мене — теплий цілунок давньої подруги у щоку. Сонце Невади не надало її шкірі бронзового відтінку. В її світлому волоссі з’явилася сивина, тому воно стало ще світліше. Вона не була товста, але стала повніша, тілистіша. Її запалі щоки втратили пружність внаслідок природного плину років і виражали привабливу меланхолію чи пригніченість. Колись вона мала бліді веснянки. Тепер її обличчя вкривали більші плями. Її руки поважчали, ноги погрубшали, спина стала ширша, а волосся — ясніше. Вона була в чорній шифоновій сукні, оздобленій золотом коло шиї.

— Радий тебе бачити, — мовив я, бо так воно й було.

— І я тебе, Чарлі.

Вона сіла, проте я і далі стояв.

— Я зняв черевик, щоб вільніше почуватися, а тепер він кудись зник, — пояснив я.

— Як дивно. Може, його забрав помічник офіціанта. Чому б тобі не звернутися у стіл знахідок.

Тому для годиться я гукнув офіціанта. Детально розпитав у нього, а тоді сказав:

— Мені доведеться піднятися нагору по іншу пару.

Кетлін зголосилася піти зі мною, та оскільки Ренатина білизна була розкидана по підлозі, а ліжко — досить промовисто розстелене з одного краю, я відповів:

— Ні, ні, краще зачекай на мене тут. Це мерзенне пронизливе цигикання мене нервує. Я зараз спущуся, і ми підемо кудись випити. Мені все одно ще треба взяти пальто.

Тому я знову піднявся нагору в розкішній кабіні ліфта, думаючи, яка ж Рената оригінальна особистість і яку боротьбу їй повсякчас доводиться вести супроти загрози пасивності, повсюдної загрози. Якщо вже про неї замислювавсь я, то загроза таки мала бути повсюдна. Цими днями я не марнував часу. Узагальнення стало моєю манією, думав я, взуваючи іншу пару черевиків. Ці майже невагомі червоні черевики з «Герродс», трохи тиснули в пальці, але своєю легкістю і стильністю