Донна Тартт - Таємна історія

— Агов, тату, — промовив Патрік Коркоран, який щойно прийшов організувати собі нову чарку. Худорлявий порівняно з Банні, зате вкритий набагато ряснішим ластовинням, він також мав рудувате волосся Банні та його маленький гострий ніс. — Тату, ти ж усе переплутав. Це історія не про Генрі, а про давнього друга Г’ю — Волтера Беллантайна.

— Дурниці, — промовив пан Коркоран.

— Нічого подібного. І закінчилося тим, що він усе одно придбав літак. Г’ю? — гукнув він того в сусідній кімнаті. — Г’ю, ти пам’ятаєш Волтера Беллантайна?

— Звісно, — Г’ю з’явився на порозі кухні. За руку він тримав малого Брендона, що при цьому звивався й намагався випручатись. — А в чім річ?

— Волтер же все-таки придбав тоді «Бічкрафт Бонанзу»?[197]

— То була не «Бонанза», — відповів Г’ю, з крижаним спокоєм ігноруючи вереск та викрутаси малого, — а просто «Бічкрафт». Ні, я знаю, про що ви зараз подумали, — промовив він, перебиваючи заперечення батька й Патріка. — Я тоді справді їздив із Волтером у Денбері поглянути на маленьку перероблену «Бонанзу», але мужик хотів надто багато. Догляд за таким коштує купу грошей. Та й барахлила вона добряче. Він її виставив на продаж, бо більше не міг собі дозволяти літак.

— Так що з «Бічкрафтом»? — ніяк не міг зрозуміти пан Коркоран, прибравши руку з плеча Генрі. — Я от чув, що це чудовий літачок.

— У Волтера не одразу вийшло його роздобути. Свій він знайшов у газеті оголошень, придбав із рук якогось конгресмена від Нью-Джерсі у відставці. Той літав на ньому під час передвиборчої кампанії і…

Несподівано зітхнувши, він подався вперед, коли з неочікуваним ривком малий таки викрутився з його рук і гарматним ядром пролетів усю кімнату. Він мотнувся вбік від захвату, який уже налаштував на нього батько, ухилився від блоку, який йому намагався поставити Патрік, і, озирнувшись на обох своїх переслідувачів, врізався в живіт Генрі.

Удар вийшов сильним. Хлопчик розревівся. У Генрі відвисла щелепа, а з обличчя відплинула остання крапля крові. Протягом якоїсь миті я був певен, що він зараз упаде, але він дивом утримався на ногах і, докладаючи неймовірних зусиль, випростався з гідністю пораненого слона. А тим часом пан Коркоран закинув голову й весело реготав із його прикрощів.

Мені не сильно вірилося в одкровення Клоука про наркотики на другому поверсі, та коли ми знову з ним піднялися до спалень, виявилося, що він говорив чистісіньку правду. Поруч із хазяйською спальнею була невелика гардеробна кімната, а в ній — туалетний столик із чорного лакованого дерева, що мав багато маленьких відділень та крихітний ключик. Усередині однієї з шухлядок ми знайшли коробку шоколадних цукерок Godiva та охайно доглянуту добірку різнокольорових пігулок. Лікар, що їх виписав, доктор медицини Е. Дж. Гарт, попри свої регалії, виявився до нерозважливості щедрою людиною, особливо нежадібною на амфетаміни. Жіночки одного віку з пані Коркоран зазвичай міцно «сидять» на валіумі й подібних препаратах, зате від різноманіття її «спідів» розірвало б на шмаття й спідометри цілої ватаги «Пекельних янголів» у шаленому рейді.

Я нервував. У кімнаті стояв запах нового одягу та парфумів, а у великих дзеркальних диско-мозаїках на стіні відображувався кожен наш рух, розкладений на параноїдальну множину образів. Виходу звідси не було, і якби нас застукали тут на місці, жодних виправдань не існувало б. Я наглядав за дверима, поки Клоук із професійною швидкістю перебирав пляшечки.

Флуразепам. Жовті та оранжеві. Декстропропоксифен. Червоні та сірі. Фіоринал. Нембутал. Мепротан. Я взяв по дві капсули з кожної пляшки, які мені простягав Клоук.

— Що? — спитав він. — Хіба цього не замало?

— Не хочеться, щоб вона помітила нестачу чого-небудь.

— Чорт, — він відкрутив іще одну пляшечку й висипав половину її вмісту собі в кишеню. — Та бери що хочеш. Вона подумає на котрусь із невісток або ще когось. Візьми собі ось цих «спідів». — Клоук витрусив мені в пригорщу більшість того, що лишалося в пляшечці. — Чудовий препарат. Фармакологія. Під час сесії можна льогко нашаткувати «капусти»: розлітаються по десять-п’ятнадцять баксів за штучку.

Я спустився на перший поверх. Права кишеня піджака була повна збіжжя для «розгону», а ліва — для «гальмування». Біля першої сходинки мене зустрів Френсіс.

— Слухай, ти не в курсі, де Генрі? — спитав я в нього.

— Ні, а ти Чарльза бачив?

Френсіс мало не істерив.

— Що трапилося? — спитав я.

— Він поцупив у мене ключі від машини.

— Та ти що!

— Витягнув їх із кишені пальта й гайнув світ за очі. Камілла бачила, як він від’їжджав. З опущеним верхом. Вона глохне під дощем, але один чорт… — Він провів рукою по волоссю. — Ти ж нічого про це не знаєш, правда?

— Десь годину тому я бачив, як вони говорили з Меріон.

— Так, я вже з нею поспілкувався. Сказав їй, що їде по сигарети, але це було годину тому. Ти його бачив? Говорив із ним?

— Ні.

— Він був п’яний? Бо так каже Меріон. Тобі він п’яним не здався?

Френсіс і сам був добряче напідпитку.

— Не дуже, — відповів я. — Краще допоможи мені знайти Генрі.

— Я ж сказав. Не знаю, де він. А навіщо він тобі?

— У мене дещо є для нього.

— Ти про що? — перейшов він на греку. — Наркотики?

— Так.

— Заради Бога, відсип і мені чого-небудь, — похитнувся він уперед із виряченими очима.

Для снодійного він був надто п’яний, тому я почастував його екседрином.

Він подякував і запив таблетку недбалим великим ковтком віскі.

— Хоч би я здох сьогодні. Ну й куди він міг податися, га? Котра вже година?

— Близько десятої.

— Ти ж не думаєш, що він поїхав додому? А раптом він на машині зараз їде в Гемпден? Камілла заперечує щосили, каже, завтра ж похорон, він не міг так учинити. Але чесно — от він узяв і зник. Якщо він справді гайнув по сигарети, хіба не повинен був би вже повернутися? Навіть не уявляю, де його тепер шукати. Що скажеш?

— Нікуди він не дінеться. Повернеться обов’язково. Слухай, на жаль, мушу бігти. Побачимось пізніше.

У пошуках Генрі я обійшов увесь будинок і знайшов його на самоті. Він сидів на армійській розкладачці в темному підвалі. Мене зустрів лиш косим поглядом, не поворухнувши й головою.

— Що це? — спитав він, коли я простягнув йому пару капсул.

— Нембутал. Ось.

Він узяв їх у мене і проковтнув, не запиваючи.

— Ще є?

— Так.

— Давай сюди.

— Більш ніж дві за раз не можна.

— Давай сюди.

Я дав йому ще пігулок.

— Генрі, це не жарти. Краще з ними обережніше.

Він поглянув на них, поліз у