Донна Тартт - Таємна історія

кишеню по блакитну емальовану коробочку для таблеток і охайно поклав усередину.

— Не думаю, — промовив він, — що ти сходиш для мене нагору по випивку.

— Цей препарат не можна мішати з алкоголем.

— Я його вже намішав з алкоголем.

— Знаю.

Ми трохи помовчали.

— Послухай, — він поправив окуляри на переніссі. — Мені потрібні віскі та содова. У високій склянці. Побільше віскі й поменше содової. Побільше льоду. На додачу — склянка звичайної води. Без льоду. Це мені потрібно.

— Я тобі нічого не нестиму.

— Якщо ти не піднімешся й нічого мені не принесеш, — правив він далі, — то мені просто доведеться піднятись і взяти їх самому.

Що ж, мусив я йти нагору в кухню. От тільки содової я влив набагато більше, ніж йому того хотілось би.

— Це для Генрі, — сказала Камілла, з'явившись на кухні, саме коли я закінчив готувати першу склянку й узявся набирати воду з-під крана в іншу.

— Так.

— Де він?

— Унизу.

— Як у нього справи?

На кухні ми були самі. Прикипівши очима до порожніх дверей, я розповів їй про лакований туалетний столик.

— Це схоже на Клоука, — сміючись, промовила вона. — Він насправді непоганий, правда ж? Бан завжди говорив, він йому нагадував тебе.

Остання теза мене подивувала і трохи образила. Я хотів був уже щось заперечити, але натомість поставив склянку і спитав:

— А з ким це ти говориш по телефону о третій ранку?

— Що?

Її здивування вийшло натуральним. Ось тільки вона від природи була настільки вправною акторкою, що знати напевне, чи цей подив справжній, я не міг.

Я втримав її погляд. Вона не кліпнула у відповідь і насупила брови. Коли мені вже почало здаватися, що мовчанка затяглася, Камілла раптом похитала головою й розреготалася.

— Та що з тобою відбувається? Про що ти взагалі верзеш?

Я теж розсміявся. Перемогти її в цій грі неможливо.

— Тільки не подумай, що я тебе допитую. Просто необхідно бути обачнішою з телефоном, коли в тебе ночує Клоук.

Вона подивилася на мене поглядом, що нічого не виражав.

— Я обачна.

— Ну, хотілося б у це вірити, бо в нього вуха нашорошені як треба.

— Він нічого не міг підслухати.

— Ну, це не тому, що не намагався.

Ми не зводили поглядів одне з одного. У Камілли під оком красувалася крихітна, немов слід від уколу, червона, ніби рубін, мушка, від якої в мене перехоплювало подих. Я не втримався, нахилився й поцілував її.

— А це за що? — розсміялася вона.

Немов я пропустив кілька ударів, від власної зухвалості страшенно затріпотіло серце. Я розвернувся і зайнявся склянками.

— Просто так, — пробурмотів я. — Просто ти дуже красива сьогодні.

Я б, може, і ще щось додав, але тут у двері кухні вломився мокрий як хлющ Чарльз. За ним по п’ятах ішов Френсіс.

— Чому ти мені просто не сказав? — сердито шепотів він. Френсіс був червоний, мов буряк, і тремтів. — Забудьмо наскрізь мокрі сидіння, які тепер, мабуть, запліснявіють і згниють. Забудьмо, що мені завтра повертатись у Гемпден. Нічого страшного. Мені начхати. Але мені в голові не вкладається, що ти обдумано піднявся нагору, знайшов саме моє пальто, забрав ключі і…

— Я бачив, як ти сам опускаєш верх під дощем, — коротко огризнувся Чарльз. Повернувшись спиною до Френсіса, він завмер біля стійки й наливав собі випити. Волосся в нього прилипло до голови, а під ним на лінолеумі вже утворилася невеличка калюжа.

— Що? — процідив крізь зуби Френсіс. — Та я ніколи…

— Так, саме так, — наполягав Чарльз, не озираючись.

— Хоч один раз назви, коли це було.

— Гаразд. Пам’ятаєш, ми колись удвох за два тижні до початку семестру їздили в Манчестер, а потім вирішили сходити в Іквінокс-Гаус на…

— Та це ж було влітку. Засвітла. І не дощ ішов, а мжичка.

— Яка там мжичка. Лило як із відра. Ти просто не хочеш про це зараз говорити, бо того дня ти спробував мене…

— Ти з’їхав з глузду, — перебив його Френсіс. — Який тут зв’язок? Надворі темно хоч в око стрель, злива, і ти п’яний як чіп. Просто диво, що ти нікого не збив. Куди, в біса, ти взагалі їздив по ті сигарети? Тут немає жодної крамниці на…

— Я не п’яний.

— Ха-ха. Насмішив. Де ти взяв ці сигарети? Хотілось би знати. Готовий побитися об заклад, що…

— Я ж сказав, що не п’яний.

— Ага, аякже. Ніде ти їх не купував, а то вони були б мокрі як хлющ. До речі, де вони?

— Облиш мене.

— Ні. От справді. Покажи їх мені. Хотілось би глянути на ці знамениті…

Чарльз грюкнув склянкою об стіл і розвернувся.

— Облиш мене, — прошипів він.

Жахливим був не стільки тон його голосу, як вираз обличчя. Френсіс витріщив очі й трохи роззявив рота. Десять довгих секунд ніхто не промовив ні звуку, лунало тільки ритмічне «крап-крап-крап» води з Чарльзового одягу.

Я взяв віскі з содовою для Генрі, багато льоду, його склянку з водою, пройшов повз Френсіса у двері й спустився в підвал.

Усю ніч лив сильний дощ. У мене свербіло в носі від пилу зі спальника, а через підлогу (залиту бетоном під тонким невтішним шаром універсального покриття для вулиці й дому) ломило всі кістки, хоч на який бік я повертався. Краплі торохтіли по високих вікнах, і крізь них світили дворові лампи, проектуючи на стіни візерунок із темних цівочок води, що збігали від стелі до підлоги.

Чарльз, роззявивши рота, хропів на своїй розкладачці; Френсіс буркотів уві сні. Подекуди крізь дощ проносилася якась машина, і світло її фар описувало дугу в приміщенні, на мить ілюмінуючи все в підвалі: більярдний стіл, снігоступи на стіні, веслувальний тренажер, крісло, в якому сидів Генрі, нерухомий, зі склянкою в руці та майже догорілою сигаретою між пальців. На якусь мить у промінь світла потрапляло і його обличчя, бліде й пильне, ніби в привида, а потім знову занурювалось у темряву.

Уранці мене розбудило гупання незакріплених віконниць, і я прокинувся розгублений та зболений від затерплого тіла. А злива тільки розходилася ще дужче. Вона хвилями шмагала шибки вікон на кухні, де в білому, яскраво освітленому приміщенні гості зібралися навколо стола та мовчки поглинали невеселий сніданок, що складався з кави та печива Pop Tarts.

Коркорани ще були нагорі — вбиралися. Клоук, Брем та Руні сьорбали каву, поклавши лікті на стільницю та перемовляючись упівголоса. Вони всі були свіжі, після душу, поголені та дженджуристі у своїх недільних костюмах, хоча й зніяковілі, ніби їх чекав візит у суд. Френсіс, із запухлими очима, зашкарублою