Донна Тартт - Таємна історія

погляд, що перетворився на круглооке здивування, коли з-за мене, поправляючи сколошкану зачіску та спідницю, виступила Камілла.

Якщо він її й здивував, то дівчині вдалося цього не виказати.

— О, привіт, — кинула вона йому, обтрушуючи коліна.

— Привіт. — І в ту ж мить показово відвернувся.

Ми всі знали про небайдужість Клоука до Камілли, та навіть якби вона йому була байдужа, Камілла не з тих дівчат, котрих можна заскочити в чоловічому товаристві за зачиненими дверима ванної кімнати.

Вона ковзнула повз нас і побігла сходами вниз. Я був кинувся за нею, але Клоук значуще кашлянув. Довелось озирнутися.

Обпершись на стіну, він розглядав мене, нібито розкусив ще в день мого народження.

— Ну, — почав він, — і як воно?

На Клоуку була непрасована сорочка, кінці якої повисмикувалися зі штанів. А за червоними очима я ніяк не міг угадати: він уже дунув чи просто втомився.

Я пригальмував перед сходами. Камілла вже скакнула на останню сходинку й не могла б мене почути.

— Нормально, — відповів я.

— Розказуй давай.

— Про що?

— Краще б Кеті не знати про ваш перепихон у її власній ванній — вона миттю відправить вас пішки на автостанцію.

Говорив він нейтральним тоном, але мені все одно пригадався інцидент із хлопцем Мони тиждень тому. Щоправда, фізичної загрози Клоук фактично не становив ніякої, тим паче в нього й самого клопотів вистачало.

— Послухай, — відповів я, — ти все неправильно зрозумів.

— Та мені фіолетово. Просто візьми до уваги.

— Тоді послухай і ти мене. Чи повіриш, чи ні, мені однаково.

Клоук недбало пошарудів у кишені, видобув звідти настільки пожмакану й плескату пачку Marlboro, що мені практично не вірилося в наявність у ній сигарет.

— Мені здавалося, вона з кимось зустрічається, — сказав він.

— На Бога.

— Це, звісно, не моя справа, — знизав він плечима, діставши зігнуту сигарету та стиснувши в кулаку порожню пачку. — Мене всі дістали в універі, тому я оселився в них на канапі, доки ми не приїхали сюди. Так от, я чув, як вона говорить по телефону.

— І що ж такого вона говорила?

— Та нічого, власне. Але це було пошепки, о другій чи третій ночі. Тому хоч-не-хоч замислишся. — Він холодно посміхнувся. — Мабуть, вона вважала, що я тоді вирубився, але насправді мені дуже погано спалося тоді… Отак… — проказав він, коли я не відповів. — Не знаєш нічого?

— Не знаю.

— Звісно.

— Чесно. Не знаю.

— Чим же ви тоді там займалися?

Я поглянув на нього якусь мить, а потім дістав жменю таблеток і показав їх у розкритій долоні.

Насупившись, Клоук нахилився поближче їх роздивитись. І раптом його каламутний погляд став розумним та настороженим. Він обрав одну капсулу й підніс її по-діловому розглянути проти світла.

— Ти знаєш, що це? — спитав він.

— Судафед, — відповів я. — Не переживай. Там нічого немає.

— А знаєш чому? — хіхікнув він і вперше по-справжньому дружньо глянув на мене. — Бо ви не там шукали.

— Що?

Він озирнувся через плече.

— Далі коридором. За хазяйською спальнею. Я б розказав, якби ви поцікавилися.

— Звідки тобі відомо? — подивувався я.

Він поклав капсулу в штани й вигнув питально брови.

— Та я фактично виріс у цьому будинку. Наша старенька Кеті сидить десь на шістнадцяти різних пігулках.

Я теж озирнувся подивитися на двері хазяйської спальні.

— Ні, — заперечив Клоук. — Не зараз.

— Чому ні?

— Через бабусю Банні. Після вечері вона ляже спати. А трошки пізніше підійдемо й ми.

Унизу тим часом розвиднілось. Але не сильно. Камілли я так і не знайшов. Знуджений та п’яний Чарльз, стоячи в кутку, приклав чарку до скроні, а поруч торохтіла заплакана Меріон, у якої волосся було зібране у хвіст і підв’язане шикарним бантом для випускного вечора з каталога Talbots. Ми ще досі не мали змоги переговорити, бо Меріон фактично переслідувала Чарльза, мов тінь, із часу нашого прибуття. Навіть не знаю, чого вона за нього так учепилася. Можливо, тому, що більше не спілкувалася з Клоуком, усі брати Банні вже поодружувались, а решта чоловічої аудиторії відповідної вікової групи (кузени Банні, ми з Генрі, Брем Ґернсі та Руні Вінн) беззастережно програвали Чарльзові в зовнішніх даних.

Він дивився на мене поверх її плеча, але мені забракло хоробрості йти його рятувати, тому я відвернувся. І тієї самої миті мені між ніг кинувся малюк, що тікав від свого капловухого брата з лютим вишкіром. Я мало не впав.

Дітлахи вчвал нарізали навколо мене кола. Дрібніший був переляканим і чимдуж верещав, валився на підлогу та хапав мене за коліна.

— Мудак, — схлипнув він.

Інший зупинився, відступив на крок, а на його обличчі з’явився шкодливий, майже розпусний вираз.

— Тату, — проспівав він медовим голоском. — Чу-ї-їш, тату-у-у?!

Із протилежного краю кімнати Г’ю Коркоран повернувся до нього з чаркою в руці.

— Не змушуй мене підходити до тебе, Брендоне, — озвався він.

— А Корі назвав тебе «мудаком». Чу-ї-їш, тату-у-у?!

— Це ти мудак, — і далі схлипував меншенький. — Ти, ти, ти!

Я струсив пуцьвірінка з ноги й пішов виглядати Генрі. Вони з паном Коркораном знайшлися на кухні, оточені півколом людей: старший Коркоран поклав руку на плечі Генрі з таким виглядом, що трохи сьогодні вже перебрав зайвого.

— От у нашому з Кеті будинку, — голосно повчав він, — для молоді завжди відчинені двері. Завжди знайдеться місце за столом. І, знаєте, першим ділом вони завжди йдуть до нас зі своїми проблемами. От візьміть цього парубка. — Він штурхнув Генрі. — Ніколи не забуду, як одного дня він підійшов до мене після вечері та сказав: «Маку, — мене всі діти звуть Маком, — я хотів би спитати у вас чоловічої поради». — А я йому такий: «Синку, перш ніж ти почнеш, я тобі скажу одну річ. Мені здається, я добре розбираюся в хлопцях. Усе ж таки виростив п’ятьох. Сам мав чотирьох братів, тому, в цілому, думаю, мене можна вважати авторитетним експертом у хлопчачих питаннях…»

Він і далі розводився про ці фальшиві спогади, поки Генрі, блідий та хворий, терпів усі його товченики та поплескування, як добре видресируваний собака витримує стусани невихованої дитини. Сама історія була курям на сміх. У ній динамічний та напрочуд запальний юнак Генрі мало не погарячкував і не придбав одномоторний літак усупереч волі батьків.

— Але цей хлопчина страшенно наполегливий, — правив далі пан Коркоран. — І коли вже вбив собі в голову літак, то зробить усе, хай би що воно йому вартувало. Коли він мені все розповів, то я подумав хвилинку, глибоко зітхнув і промовив: «Генрі, синку, твоя ідея просто фантастична, але мушу заявити тобі впрост: я згоден із